Розділ шостий Цуцики в темряві

— Чабан?!

— Так. Дзвонив батько, питав… Просив передзвонити, як повернешся.

Арсен кинув туфлі посеред передпокою. Взяв телефон, у шкарпетках пройшов до себе в кімнату. Підлога була холодна й давно не мита.

Упав у крісло. Заплющив очі, подумки перебрав утиліти. Ввімкнув «Піноккіо». Що ще може знадобитись? Мар’янин батько просто так дзвонити не став би в жодному разі. Що вона там наговорила, можна тільки припускати.

— Алло, — глухий чоловічий голос на тому кінці проводу.

— Добрий вечір, це Арсен Сніжицький, ви просили…

— Так, — з голосу Арсен відразу зрозумів, що катастрофи поки що не сталося: Мар’яна не назвала його батьком своєї дитини, для втомленого чоловіка по той бік проводу він тільки однокласник дочки, один з багатьох однокласників. — Арсене, я хотів спитати: коли ти востаннє бачив Мар’яну?

— Е-е-е…

Востаннє вони бачилися на Арсенів день народження. У серпні.

— Улітку, — сказав він чесно. — Так вийшло, що я до школи зараз не ходжу…

— Вона тобі не дзвонила?

Востаннє Мар’яна дзвонила місяць тому, не менше.

— Ну, тижнів три тому, — сказав він непевно. — А… що сталося?

— Вона пішла з дому, — сухо сказав чоловік на тому кінці проводу. — Якщо довідаєшся від друзів, де вона, — прошу, передзвони. Пожалій її матір.

— Я… аякже. Обов’язково. Тільки я нічого не знаю…

— Ніхто нічого не знає, — нудним голосом сказав батько. — Та якщо довідаєшся. Ану ж.

— Добре.

Він послухав короткі гудки в слухавці. Впустив телефон на коліна.

Мар’яна. Серпень. Ніч, парк, трава волога й не дуже чиста. Програма «Чікси». Треба ж було виявитися таким дурнем! З Баффі, без усяких програм, вийшло геть по-іншому. З Мар’яною вони мовчали — а з Баффі розмовляли, не змовкаючи. Він говорив про ігри — в ліжку з дівчиною. І обом було добре. Ще кілька годин тому; як же було добре, до сліз на очах. Він розбазікався, він виявився захопленим й екзальтованим, він розповів їй Максимовими словами про всемогутність, котра не має сенсу, бо усуває волю. І про гру, як спосіб досягати всемогутності поступово, крок за кроком, завжди прагнути до неї — і ніколи не досягати. І додав, вигадав у пориві натхнення, відсебеньки: може, людство — це гра Бога, його спосіб перебороти власну всемогутність. Одразу зрозумів, що це банальна нісенітниця. Однак Баффі слухала.

І ось тепер — Мар’яна. Ще нічого не ясно, та на душі вже неприємно. «Щось відбувається. Ти помічаєш?»