Розділ «Володимир Савченко ЗУСТРІЧНИКИ»

І була ясна пітьма, тиша, політ зірок. А потім пекельні згуки, тупіт, гик, регіт… І знову ясна тиша ночі.

VI. День у другій редакції

Зорі над головою. Темний мур лісу позаду. Я сиджу на пологому березі, на чомусь білому; пластикова підстилка — кинув на траву від роси. Внизу гладенька, проте рухлива полоса, в якій тьмяно відбиваються зірки, — вода. Ріка. Інколи чути сплески риб, — не гучні, вони лиш підкреслюють тишу.

Сяючі стрілки годинника показують початок дванадцятої. Так, але який день? Були дві схожі ночівлі підряд: на Басі, затим на Проні. (Та чи має значення, який день? І всі дні? І вся ця смішна, дрібна конкретність?.. Це відлуння щойно пережитого надзакиду; мені ще довго повертатися “в людину”, у свій напівсекундний білковий клубочок.

Ні вогника до небокраю. Там, унизу, повинні бути кущі і заплавний луг. А зірок вгорі, зірок — скільки хочеш! Порожнеча і вогненне груддя зірок — картина виразного розмежування матерії, що завжди у нас перед очима… не треба про це).

Нараз тишу розривають іржання, гик, тупіт багатьох копит за рікою. Хтось жене коней, завиваючи й улюлюкаючи в ночі. Я навіть здригаюсь — і заспокоююсь. Тепер уже ясно, я уже на Проні. Кінець другого дня моєї мандрівки. (І того разу я здригнувся від ґвалту, подумав, що, мабуть, хлоп’яки женуть табун у нічне. Але тепер я знаю, що хуліганить досить підтоптаний дідок: ранком він пережене коней на цю сторону, попросить у мене закурити.)

І знову тиша, лиш зрідка форкають коні. Мені знову по-хлоп’ячому моторошно, як завжди при ночівлі на новому місці: за спиною ліс — хтось із нього вийде? Поряд дорога до броду — хтось по ній пройде чи проїде?.. Хоча й знаю тепер, що до ранку ніхто не проїде і не з’явиться.

“Тоді” і “тепер” — розрізняються не за часом, за знанням. Я не раз згадував свій похід по Проні і мріяв як-небудь пройтись тут ще. А тепер вийде навіть цікавіше: мандрівка не лише по колишніх місцях, але й по тому ж відтинку чотиривимірного континууму — усі події, усе, що трапилося зі мною, мовби включається в пейзаж. (Мене все ще заносить: континуум… і слово якесь бридотне! Діти, зачувши таке, кажуть: “А я мамі скажу!”) Трохи шкода, що я надто точно попав, на початок третього дня… і останнього нині; це мене конячий бедлам “приземлив” тут.

Перші два дні були також гожими — дні простого безоглядного щастя: я йшов луками й узліссями на високому березі, купався в чистій теплій воді, дивився на рибок, лежачи на кручі над водовертю, безкорисливо підгодовував їх шматочками хліба. Зараз кінець червня, час сінокосу; колгоспники на лугах ставили стоги — шоломи древньоруських лицарів — і холодно дивились на мою без діла крокуючу постать у білому чепчику й з рюкзаком на одному плечі; я на них, між іншим, дивився так само — людей і в місті вистачає.

Місце для ночівлі я вибрав, віддавши, як завжди, перевагу красоті перед зручностями: копиці тут нема. Я уже підвечеряв, зваривши на ватрі з шишок суп із половинки горохового концентрату, а затим чай. Пора вкладатись.

Витягуючись на пластиковій підстилці, рюкзак під голову, укриваюсь піджаком, закурюю, пускаю дим до зірок — і подумки редагую завтрашній день.

…Принцип — варіації реальності повинні якомога менше різнитись одна від одної — не виключає для нас можливості виправляти в закидах свої промахи й дурниці; попутно, зрозуміла річ, не відволікаючись від головної мети. У нас була дискусія з цього приводу — із залученням творів А.Азимова “Кінець Вічності” та Р.Бредбері “І вдарив грім”; але ми вирішили, що шановні автори, доказуючи, буцімто від перекладеної з полиці на полицю коробки з інструментами можуть на віки затриматися космічні польоти або що від роздавленого в кам’яновугільному періоді метелика може в сучасних Сполучених Штатах вийти фашизм, — перегнули. Зв’язок причин і наслідків далеко не такий поверховий і не настільки жорстокий. Та й так поміркувати: ми вирушаємо в минуле, щоб виправити помилки, глухоту людей і стихій, — навіщо ж робити виняток для власних! На згадку про цю дискусію у нас лишилась примовка: “У американців від цього фашизм не виникне”. А в поході по новій місцевості без ляпсусів не обходиться. Перш-наперш: ранком, умиваючись біля броду, я забуду мило й мильницю… Забути й цього разу? Атож. Це не потребує рухів, та й мильниця слова путнього не варта; хай лежить на пісочку. Далі: випадає щедра роса, я буду йти лугом у кросовках, доки вони не розкиснуть, — і лиш потім здогадаюсь зняти їх, перекинути, зв’язавши шнурками, через плече, щоб сушились. Тепер я зразу понесу їх на плечі, піду босяком.

Годин через три дороги звідси, за лінією високовольтної передачі, нелегка занесе мене всередину багатокілометрової підковоподібної стариці — і заболоченої, яку не перепливеш; я буду довго блукати всередині підкови: спочатку піду вліво, через пару кілометрів передумаю, поверну вправо… кошмар. Гадаю, від того, що я тепер здалеку обігну її справа, ледь помітивши низку кущів, у американців також історичних струсів не станеться.

Потім, об одинадцятій годині, буде привал біля того джерельного струмка. Тут усе нехай лишиться без змін: я буду ласувати водою, потім лаштувати ватру для горохового супу й чаю — але припливуть двоє рибалок, швидко відмовлять мене, і я булу їсти з ними юшку із щойно зловлених підустів. Гей, і юшка ж буде: навариста, смачна, з цибулькою — і вволю… ще й з собою мені рибину дадуть! У мене завчасу слина набігає.

Ще годин через дві дороги я вийду до колишнього болота — осушеного поля у великих купинах. З бугра його буде видно повністю: невелике, з кілометр до сосонок на пісках; і хоч дорога охоплювала його трикілометровим закрутом, я зметикую, що вона для колісного транспорту, а в мене ж ноги… і попхаюсь навпрошки. Цей “прямий” кілометр мені буде вартий восьми: по купинню я не зроблю й двох однакових кроків вряд, перестрибну, спочатку перекидаючи рюкзак, з десяток дренажних канав; та ще кожен раз буду шукати місце, де можна перестрибнути; та ще упрію від спеки й важкої роботи, і навколо обличчя буде витись хмара мух, кусючих тварюк… Так що дзузьки, на цей раз я краще піду в обхід.

А ще через три години перед селом на високому березі я зустріну двох дівчат… І далі почнеться варіант. Шкода попереднього, який перейде в категорію нереалізованої можливості,— але нині я тут у справі, а не для свого задоволення. У серйозній справі.

А зараз спати!

Під ранок посвіжішало, промерз. Розвів багаття із збережених сухими в целофановому мішечку ялинових шишок, підкріпив себе міцним солодким чаєм. На сході сонця перебрів на цю сторону табун, з дідком на білій клячі попереду. Він почастувався в мене сигаретою, міцним словом обклав свою худобу й зник з нею на лісовій дорозі. А я зібрався, перейшов убрід на лугову сторону і рушив босоніж по росі.

Сонце піднімалось в ясному небі. Підступну старицю я помітив здаля, взяв праворуч. Вийшов до широкого плесового вигину Проні. Туман плив над рівною водою, під кручею на тому березі вир повільно крутив хворостину. Мені треба тепер на той берег. Техніка переправи нехитра: роздягнувся догола, одяг і рюкзак — у пластиковий мішок, зав’язав його кінцем довгого шнура, другий його кінець накинув петлею собі на плече, — мішок у воду і сам туди ж. До протилежного берега було метрів з п’ятдесят, але так ласкаво прийняла мене ранкова, чиста вода, що туманилась від збереженого тепла, що я плив, буксируючи мішок, вниз за течією добрий кілометр — насолоджувався.

Вийшов, одягнувся, йшов далі по високому березі мимо червонокорих сосон вздовж напівобваленого, засипаного глицею безкінечного окопу часів війни. Річка вільно петляла по широкій заплаві: загинала до села, що сіріло хатами на другому краї її, поверталась, текла рівно внизу, потім раптом, зробивши пірует, описувала закарлюку, схожу на людське вухо, поверталася знову.