Розділ «Володимир Савченко ЗУСТРІЧНИКИ»

— Прошу закотити правий рукав.

— Ходім! — торкає мене за плече Багрій.

Ми виходимо з шатра. Присипання учасників і доставка їх по місцях — справа техніки і наших техніків. А в нас своє: закид.

— Відчуваєш, як я тебе навантажую: і він-бо, Бекасов, про все розпорядився, і в інших літакі в нема таких рисок на гвинтах, і ця катастрофі — все на тобі. Все залежить від повідомлення, яке ти понесеш зараз в минуле. Так що про старт ти зайво турбувався. Стартуєш, як поштовий голуб, з першої спроби! Думати треба про інше…

Зараз пів на першу; чотири з половиною години від моменту падіння БК-22. Небо в білих хмарах, погода цілком льотна — так що в аеропорту, де чекають на літак, оголосили про затримку рейсу не через погодні умови, а за технічними причинами. Так воно взагалі і є, цю причину мені й треба усунути.

Я уже віддав технікам відеомаг; вони там перемотують, нашвидкуруч проглядають, монтують разом із іншим зняте мною для прокручування в камері. Я вже проковтнув перші пігулки петойля: від цього будь-який звук — і голос Багрія, і шелест трави під вітром — здається ревербуючим, а зорові враження в очах затримуються куди довше, ніж я дивлюсь на предмет, накладаються один на один післясвіченнями… Ми з Артуричем проходжаємося по межі та над круче ю. Він мене накачує:

— …Про специфіку далекого закиду. Ненамарне я тебе налаштовував на загальність і відстороненість: ти підеш у минуле по глибинах своєї пам’яті, по самих глибинах свідомості. Прислухайся до плину часу, збагни його: усе, що ти відчуваєш звичайно, — від ударів серця до турбот, від блиску сонця до подиху вітру, — лиш неоднорідності єдиного потоку, поверхневе хвилювання, а не ясна глибина його. Проникайся ж цією загальною ясністю, почуттям суті, бо ж ти підеш там, де є пам’ять, та нема про що пам’ятати, є думка, та нема про що думати, є розуміння, та нема понять. У ближчих закидах цього майже немає, старт змикається з фінішем — а в такому, як зараз, інакше не пройти. І треба буде злитися з єдиним, не втративши себе, перетворитися в загальність, не забувши про конкретне, про мету, заради якої посланий…

Голос у Багрія зараз грудний, наспівно-трубний, — так мені здається. Він не промовляє, а віщує:

— Дві крайнощі, дві небезпеки чигають на тебе. Перехід від свербіжу поверхневих вражень в стан самозаглиблення, а затим ще далі, до відсторонення від властивостей, від приємного і неприємного, від горя і радості, він сам по собі приємний і радісний, такий його парадокс. Настільки приємний і радісний, що помнож насолоду від зробленого відкриття на радість удачі, на насолоду прекрасною музикою і чудесним краєвидом… і все буде мало. Цей стан індійці називають “самауки”, європейці минулих часів назвали “екстаз”… і його ж грубіші форми — наші з тобою сучасники часто називають словом “балдьож”. І у тебе може виникнути бажання поглибити, затягнути довше цей стан, навіть назавжди залишитися в ньому. Так ось, пам’ятай, що це загибель — для справи й для тебе. Там, — він махнув рукою в бік річки, — залишиться те, що є, а в камері знайдуть твій труп з пришелепувато-божевільною посмішкою на вустах та крововиливом у мозок. Так що… — Артур Вікторович зробив паузу, посміхнувся. — На відміну від тих теперішніх парубчаків і дівиць, які йдуть за часом: “Байдуже від чого, головне — забалдіть!”— для тебе головне: не забалдіти. Прийми-но ось ще пігулку!

Ковтаю. Запиваю власною слиною. Сьогодні я ще нічого не їв, крім оцих пігулок: перед стартом не можна, процеси травлення можуть зашкодити.

— Тепер про другу небезпеку. Самоусунутися від цього стану ти можеш тільки через поглиблене розуміння його смислу, тобто — позаяк це концентрат радостей і втіх — через розуміння об’єктивного змісту радості, змісту приємних відчуттів. Ти збагнеш його, переконаєшся, що він до смішного простий… і відчуєш себе богом: такими нікчемними, марними здадуться тобі всі прагнення людей до щастя й насолод, що обсновують ілюзорність мети фальшивими якостями. Ти відчуєш себе причетним до світових процесів, частина яких є життя Землі й наше, — до процесів, які люди в погоні за щастям та успіхами не помічають і не розуміють… І там, на крижаних вершинах об’єктивності, може виникнути настрій: якщо так оманливі всі “біди” і “радощі”, сумнівні цілі й зусилля — чи ж варто мені, олімпійцю, втручатися в цю колотнечу своїми діями… та й повертатися в неї? За відсутності властивостей і біда не біда, і катастрофа — не катастрофа. Це також загибель справи й твоя, з камери вийде гикаючий ідіотик, який не тямить, хто він є, де й навіщо.

Багрій помовчав.

— Зберегти від цього збочення тебе й повинно розуміння, що — атож, варто, треба діяти і втручатися, у цьому твоє життєве призначення. Два протиборствуючих процеси тривають у всесвіті: наростання ентропії — і спад її; сльотове змішання, пригасання — і надбання світом все більшої виразності й блиску. Так ось, люди — в другій команді, в антиентропійній. І ми, Зустрічники, причетні до процесу пишносяйного самовираження світу. У цьому космічному дійстві ми заодно з усім тим, що створює, і проти всього того, що руйнує!.. Ну-бо закоти рукав.

І Багрій, відчинивши скриньку із шприцем, вкачує мені у вену п’ять кубиків суміші, що безболісно розтікається по крові. Це “ін’єкція відстороненості” — перша її дія дається взнаки тим, що я перестаю розрізняти барви, кольори. Світ при цьому для мене не біднішає, не тьмянішає — він постає переді мною в пишності світлових переходів і контрастів, які наші акумодуючі зіниці, що надто слухняно метляють від яскравостей, звичайно не сприймають. По суті, цей ефект — чуттєве розуміння моєю нервовою системою, що світлові хвилі — різної довжини, а не різних “кольорів”. Так починається для мене заперечення зовнішнього, заперечення якостей, властивостей — яких насправді й немає, а виникають вони від недосконалості нашої протоплазми, нездатної обняти громаддя кількісних градацій і діапазонів явищ у матерії.

— Артурич, — кажу я (мій голос також вібрує), — так все знати, розуміти… і ви ще заперечуєте, що ви з майбутнього!

— Знову за своє?! — гримить він. Зупиняється, дивиться на мене. — Втім, стривай-но… здається, ти не на жарт?

— Ну!

— Що ж, треба порозумітися до кінця… Ти там, я тут — ми одне ціле, поміж нами не повинно залишатись чогось недомовленого. Нехай так! — він дістає із внутрішньої кишені піджака пакунок з темного паперу, з нього дві фотографії, простягує мені: — Була б жива, не показав, а так можна. Впізнаєш?

Я дивлюсь верхню. Ще б пак, з моєю пам’яттю, не впізнати — це та, що згоріла в кисневій камері. Знімок у справі, яку я гортав уранці, гірше цього, але й тоді я подумав: ох, яка жінка загинула! На другій фотографії вона ж на повний зріст — біля річки, на тлі її полисків і темних дерев на тому березі, нагнутих вітром верболозів на цьому, — з щасливим обличчям і піднятими вгору руками; вітер відносить її волосся. Я перевертаю знімок другим боком, там напис: “Я хотіла б лишитись для тебе такою завжди”.

— Отож, — говорить Багрій, забираючи фотографії, — такою вона й лишилась для мене… на знімку. А я був би не проти, якби вона, Женька, псувала собі фігуру, повніла, народжуючи мені дітей, вигодовуючи їх… зовсім не проти! Кому була потрібна її смерть — смерть через те, що не поставили безконтактне реле?.. Ось оце, — він дивиться на мене, — а не знання з майбутнього, якого ще нема, пробудили мене, пробудили гнів проти всесилля часу, проти бога Кроноса, який поїдає своїх дітей, проти безглуздої ницості випадку, нікчемності помилок, тупості, незнання… усієї тієї твані, що в’яже тебе за ноги. Горе й гнів — вони спонукали мене до пошуків, допомогли вибудувати теорію, поставити перші досліди, знайти й навчити вас. Мета жадає гніву, пам’ятай про це. Хай і тебе в закиді веде гнів проти того, що трапилося тут, він допоможе тобі уникнути небезпеки. Люди — розумні істоти, і вони не повинні гинути безглуздо, випадково, а тим паче від породжень розуму свого і праці. Він помовчав, ховаючи фотографії.