Розділ «Михайло Ларін ДОПІНГ»

— Собі у ворота? — поцікавився Костянтин Андрійович, підозріло покосившись на Валерку.

— Ні, не Корольков, — примруживши праве око, сказав Сидоренко-менший. — Краще, якщо спершу шайбу заб’є Михайлов. — Валерка подивився на батька. — Як ти гадаєш, тату?

— Та-а, — Сидоренко-старший тільки махнув рукою.

До кінця матчу залишалось щось більше трьох хвилин. Гості атакували вперто, не випускаючи жодного гравця “Торпедо” з меж торпедівського боку поля. Раптом, перехопивши шайбу, що летіла у ворота, Михайлов розіграв її, мов у футболі, із захисником і, отримавши від того пас, повів на суперника, вдало обминаючи гравців-гостей, обводячи їх, мов першачків.

— Куди? Куди? На-а-зад, до воріт!!! — прокричав тренер, що схопився з лави запасних, та було вже пізно. Михайлов упевнено просувався до воріт. Фінт, ще один — і він уже сам на сам із воротарем гостей Голосовим. Зупинився, а коли Голосов кинувся на перехват шайби, влучним кидком послав шайбу в ворота.

Трибуни загули. Вони нагадували вже не потривожений вулик, а шторм у відкритому морі…

— А другу шайбу заб’є Корольков, — проказав задоволений Валерка, коли рев і свист на трибунах стихли.

І справді, не встигли спартаківці розпочати з центра поля, як шайбу підхопив Корольков і здалеку розстріляв Голосова. 2:1.

Через хвилину рахунок збільшився до 4:1.

Трибуни несамовито ревли. Тренер гостей намагався давати своїм гравцям ще якісь поради, та було вже пізно.

За п’ятнадцять секунд до кінця матчу рахунок вже був п’ять — один на користь “Торпедо”. Не допомогла гостям навіть проведена заміна воротаря. А під завісу, за чотири секунди до фінального свистка, крапку в матчі поставив все той же Михайлов, який забив шайбу команді майстрів з буліту.

Того теплого літнього вечора з льодового палацу йшли радісні вболівальники, лише Костянтин Андрійович зітхав:

— Як це? Що ж це таке? Хто підмінив нашу команду? Дивно, правда ж, синку?

— А що тут такого дивного? — підстрибнув Сидоренко-менший. — Просто вчора ввечері я закінчив нарешті свій підсилювач, за допомогою котрого тепер можу керувати діями хокеїстів на відстані. Вірніше, підсвідомо підказувати їм. Ось цей підсилювач, тату. — І Валерка витяг з кишені коробочку з-під сірників, у якій хаотично з’єднані лежали кілька, як здавалось на перший погляд, ні на що не придатних старих транзисторів та мікросхем і два конденсатори на тисячу піко-фарад.

— То виходить… — Сидоренко-старший різко зупинився й осудливо подивився на Валерку, який ще тримав сірникову коробочку. — Виходить, це був своєрідний допінг для наших хокеїстів? Але ж це непорядно, синку!

— Ні, тату, мій підсилювач не допінг. За допомогою цього пристрою, — Валерка підняв на долоні коробок, — я тільки вряди-годи встрявав у гру, давав поради нашим хокеїстам.

— В який спосіб? — не зрозумів Костянтин Андрійович.

— Ніби я сам грав на полі. За всіх. І за захисників, і за нападаючих, і за воротаря… Я прагнув, щоб наша команда повірила у свої сили, тату, і все… — Валерка низько схилив голову. Голос його тремтів. — Я не знав…

— Ти вчинив негідно, — невдоволено проказав батько. — Зараз, поки команди ще не роз’їхались, ходімо до роздягальні й усе розповімо гравцям та тренерам. Добре, що це був товариський матч. А коли б це була календарна гра? Ти уявляєш?

— Гаразд. Я зрозумів, тату, що вчинив не кращим чином, поводився неправильно. Не треба мені мікросхем і трансформатора, — винувато протягнув, переступаючи з ноги на ногу, Валерка і з жалем жбурнув підсилювач в урну для сміття.