Розділ «Рятувальники»

А то ми без нього не знали…

Сейф відкритий. Над сейфом, спиною до нас, схилився товстий лисий дядько в костюмі. Піджак задерся, круглий, обтягнутий штанами зад смішно відстовбурчений. Хочеться штовхнути у цей зад ногою. Я насилу стримуюсь, а Ленка штовхає. Вона відома хуліганка.

— Диск! Швидко!

Дядько біліє. Це видно навіть у миготінні аварійних ламп. Блискучі бісеринки поту виступають на чолі.

— Я… я не маю права!

— Маєш! Скажеш: тобі зброєю загрожували.

— Допоможіть! Терористи! — репетує дядько, задкуючи в дальній куток кімнати. Зараз він дуже схожий на пацюкобраза.

Ленка грозить йому пістолетом:

— Не репетуй! Все одно не почують. Ми двері закрили. Давай диск або…

— Там! У сейфі… Друга полиця зверху…

Лисого трясе. Він дуже боїться за своє життя. Даремно боїться, ми не вбивці. Але йому про це знати ні до чого.

– Є! Йдемо.

— Почекай. Треба його зв’язати і рот заткнути. Щоб не здійняв тривогу завчасно.

Ох, накаркав!

На нас обрушується виття сирени. Я швидко оглядаюся, шукаючи коробку сигналізації, щоб її розбити. Як у комп’ютерній грі. Коробки ніде немає, а зв’язувати лисого вже немає сенсу.

– Ідемо!

Лампи спалахують, тільки-но ми з’являємося в коридорі. Кричать динаміки: «Варта! Проникнення на мінус другий рівень! Четверо озброєних терористів в одязі технічного персоналу! Охороні вжити заходів для затримання!»

— За мною!

Я дуже сподіваюся, що Вась-Вась знає, куди нас веде. Поворот. Один, другий. Та тут дійсно лабіринт!

— Ленка, диск у тебе?!