Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

Грацiозною ходою Дана спустилася сходами. З розпущеним кучерявим волоссям, у легкiй короткiй сукнi, вiльнiй у талiї, вона була надзвичайно приваблива, а вiтер, що раз у раз грайливо пiдхоплював край її вбрання, посилював ефект до такої мiри, що Морган, вiдчинивши дверцята машини, так i завмер, не в змозi вiдвести вiд неї погляду. Лагiдна Данина краса, пiдкреслена її тендiтною жiночнiстю, на багатьох чоловiкiв справляла значно сильнiше враження, нiж бездоганно правильнi риси обличчя й довершена фiгура Дейдри. Чоловiча частина моєї сутностi цiлком подiляла Морганiв захват, i я могла зрозумiти, чому Артур (навiть якщо не зважати на вплив Джерела) зрештою вiддав перевагу Данi. Для нього Дейдра виявилася надто iдеальною, надто досконалою, щоб вiн продовжував любити її як жiнку. Та й Брендон, за великим рахунком, скорiше боготворить її, нiж любить. Iнша рiч Дана. У неї не такий золотий характер, як у Дейдри, вона не така досконала, вона не iдеал... але живе втiлення iдеалу — коханої, дружини, матерi.

Я, Пенелопа i Дейдра вийшли з машини їй назустрiч. Трохи забарившись, Фергюсон подався за нами. Дана усмiхнулася нам по черзi: Моргановi — приязно, менi й Пенелопi — сором’язливо, а Дейдрi — винувато.

— Привiт. Я давно вас чекаю.

— Ми радi бачити тебе, золотко, — сказала я пiдбадьорливо. — Як твоя донечка?

— Недавно заснула. — Данин погляд засяяв. — Хочете подивитися на неї?

— Звичайно, сестричко, — м’яко вiдповiла Дейдра, пiдiйшовши до неї. — Ми всi хочемо бачити твою доньку... твою й Артурову.

В її останнiх словах виразно забринiла гiркота, але в голосi не вчувалося навiть тiнi ворожостi. Що мене найдужче вражало в Дейдрi, це цiлковита нездатнiсть тримати зло на людей. Часом вона бувала дратiвливою, сердилася, вередувала, сварилася, влаштовувала скандали — але ненавидiти по-справжньому не вмiла. Навiть до Емрiса Лейнстера та Брана Ерiксона, що влаштували вбивство її батька, а останнiй ще й завинив у смертi кiлькох її колишнiх хлопцiв, Дейдра ставилася щонайбiльше з антипатiєю й неприязню. Такi почуття як ненависть i ворожiсть iснували для неї лише в абстракцiї. З Дейдри вийшов би iдеальний суддя для юридичної системи, заснованої на принципi презумпцiї невинностi. Вона судила б людей, виходячи з того, що всi вони гарнi, i винним виносила б вироки без гнiву й упередження... Я всiєю душею спiвчувала Дейдрi. Важко бути милосердною, важко любити весь цей свiт, у якому так багато зла й несправедливостi. Iстота, що претендує на звання Всевишнього, жорстоко насмiялася над нею, позбавивши її здатностi ненавидiти...

Дитяча спальня знаходилася на другому поверсi й була захищена звукоiзоляцiйними чарами. Вони не були фiксованi, а дозволяли змiнювати свою пропускну здатнiсть аж до повної „прозоростi”. I це правильно — дитина, коли не спить, має пiзнавати свiт у всьому рiзноманiттi його проявiв, зокрема й звукових. Але наразi дiвчинка спала, тож iзоляцiя була задiяна на максимальному рiвнi.

Бiля дверей Дана зупинилася i попередила:

— Тiльки прошу обережнiше. Не розбудiть її.

Морган осмiхнувся й подумки сказав менi:

„Передовсiм це стосується мене. Щоразу, коли великий i незграбний дядечко Фергюсон наближається до малої Дейдри, Данi аж у п’ятах холоне.”

Ми вервечкою ввiйшли до затишної затемнененої кiмнати, посеред якої стояло маленьке дитяче лiжечко з дерев’яними гратками з бокiв. Поруч iз лiжком сидiла якась жiнка рокiв тридцяти, очевидячки, няня. При нашiй появi, вна встала, вклонилася нам i тихесенько вийшла.

Дана i Дейдра пiдступили до лiжечка з правого боку, ми з Пенелопою — з лiвого, а Морган тримався позаду нас.

— Боже, яка гарненька! — замилувано прошепотiла Пенелопа, дивлячись на свою меншу сестричку сяючими вiд захвату очима. — Вона просто янголятко.

Як на мене, дiвчинка була звичайнiсiнька — крихiтна людинка п’яти мiсяцiв вiд народження. У такому вiцi всi дiти схожi на янголят... Тiльки не подумайте, що я така черства й цинiчна. По-своєму я дуже сентиментальна — але це не заважає менi тверезо оцiнювати ситуацiю. Одного погляду на Пенелопу було досить, аби зрозумiти, що мала Дейдра миттю скорила її серце, i тепер воно цiлком на боцi Дани.

Зрозумiла це й доросла Дейдра. Я майже фiзично вiдчула її бiль. Що це — вплив Джерела, чи в нас просто спорiдненi душi?

— А якi в неї очi? — запитала Дейдра, через силу стримуючи сльози.

— Карi, — вiдповiла Дана. — Як... як у батька.

Дейдра обняла Дану й поцiлувала її в щоку.