Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

— А ще можна, — вагомо додав я, — тимчасово посилити взаємодiю нуклонiв у ядрах урану i таким чином перетворити їх на стiйкi.

Амадiсiв погляд виказував такий непiдробний подив, що сумнiвiв у його щиростi не залишалося. Вiн був просто шокований.

— О МIТРО! ТИ МОЖЕШ ЦЕ ЗРОБИТИ?!

— Можу. Щоправда, Тунель обдурити не вийде. Вiн миттєво розщепить усi зачаклованi ядра. А через вивiльнення енергiї чарiв вибух вийде ще потужнiший.

— Джерело дозволяє тобi манiпулювати такими фундаментальними силами?

— Так само, як i Порядок. Ось чому в Брендона з Брендою є всi пiдстави пiдозрювати тебе. Як верховний жрець Мiтри, ти...

Амадiс голосно чмихнув, скорчивши зневажливу гримасу.

— Ви, вiровiдступники, такi ж невiгласи, як радикали. I ви, i вони ототожнюєте Порядок з Мiтрою, а це не так. Порядок — улюблене творiння Мiтри, вiн лише божественна манiфестацiя, але не Бог, i далеко не досконалий, а часом навiть небезпечний. Якщо ти забув Книгу, нагадаю тобi кiлька рядкiв з неї: „Хай нiхто, крiм пророкiв Моїх, не посмiє ступити на шлях Порядку, позаяк шлях цей повен спокус i приведе не вiдзначених благодаттю Моєю до грiха й божевiлля”. На вiдмiну вiд Гаральда, я не вважаю себе богообраним. Я лише скромний священик, а не пророк, i не претендую на близькiсть iз Вседержителем.

— А от Гаральд претендував, — зауважив я.

— I поплатився за це розумом, а потiм i життям. Ти каєшся, що вбив його?

Я зiтхнув:

— Навiть не знаю. Думка про те, що на моїх руках кров рiдного племiнника, мабуть, не даватиме менi спокою решту життя. Але водночас я усвiдомлюю, що лише знищив тiлесну оболонку, вся людська сутнiсть якої була вже мертва. Для заспокоєння власного сумлiння я волiю думати, що Гаральда як людину вбив не я, а Порядок.

Амадiс замислено кивнув:

— Темний бiк Порядку... Нашi радикали уникають згадок про нього, а вiн однак iснує. Чи є у Всесвiтi щось досконале, цiлком позбавлене вад? Гадаю, й Джерело має свiй темний бiк?

— Атож, має, — пiдтвердив я. — Та ми намагаємось оминати його.

Роздiл 40

Бренда

Замок, як його називав Морган, виявився величезним особняком у псевдовiкторiанському стилi. Вiн був досить охайний, доглянутий, але через свої розмiри здавався незатишним. Особняк височiв над озером посеред просторої садиби, обгородженої кам’яним муром щонайменше трьох метрiв заввишки. Добру половину садиби займав парк, що починався за озером. Ближче до головних ворiт розташувалися господарськi будiвлi, зокрема стайнi й гараж. Далi виднiлися тенiснi корти й поле для гольфу.

Завидiвши нашу машину, якiсь люди бiля ворiт явно запанiкували й дременули геть. Очевидячки, Морган пiд час своїх попереднiх вiдвiдин таки нагнав на них страху. Щоб не зраджувати нiчиїх сподiвань, я на повнiй швидкостi в’їхала в розчиненi ворота, промчала повз стайнi й гараж, лише перед самим особняком трохи зменшила швидкiсть, хвацько розвернулася, огинаючи квiткову клумбу, i з пронизливим вищанням гальм зупинила машину бiля пiднiжжя мармурових сходiв.

Щойно я заглушила двигун, як масивнi дубовi дверi особняка вiдчинилися, i на широкий ганок вийшла Дана — дещо збентежена, але квiтуча й життєрадiсна. Її обличчя промiнилося спокiйною впевненiстю в собi; де й подiлася колишня, тепер зрозумiла менi стурбованiсть останнiх тижнiв, що їх вона провела у шлюбi з Брендоном. Дана мала вигляд людини, що вже зробила остаточний вибiр i не збиралася вiдмовлятись вiд нього. Я розумiла, що це за вибiр, i менi стало шкода Дейдру.