Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

— I так, i нi. У першi хвилини кожна з моїх особистостей намагалася поглинути iншу, але вони були такi сумiснi, що майже одразу почалося їхнє злиття.

— I все-таки в тобi домiнує твоя колишня особистiсть, — зауважив Амадiс. — Ти той самий Артур, якого я знав багато рокiв тому.

Я всмiхнувся:

— А от мiй новий друг, Морган Фергюсон, каже, що я той самий Кевiн МакШон, що став трохи дорослiшим, набрався досвiду й обзавiвся родичами.

— А ти сам? Ким ти бiльше почуваєшся?

— Я зовсiм не почуваю рiзницi i часом навiть плутаюся в спогадах. Як я вже казав, у моєму власному сприйняттi обидва мої життя не роздiленi часовим iнтервалом, вони мовби накладаються один на одного. Iнодi здається, що лише пiвроку тому Дiана провела мене в дорогу... — Я замовк, подумки скорчившись вiд немилосердного болю. Нестепно знати, що твоя кохана мертва, але ще нестерпнiше знати, на що вона перетворилася пiсля смертi. Часом я дивуюся: чому я ще в здоровому розумi, як я не з’їхав з глузду пiсля тiєї зустрiчi в надрах Джерела, щó допомогло менi втриматися перед спокусою забути про бiль у звабливих обiймах божевiлля? Обов’язок, дружба, любов?.. Мабуть, любов. Але не до Дейдри.

— Менi дуже шкода, що вона загинула, — сказав Амадiс. — Я завжди симпатизував Дiанi i... Вибач, Артуре. Я не повинен був використовувати Пенелопу в боротьбi проти батька. Це було пiдло. З мене вийшов нiкудишнiй брат.

— Помиляєшся, — сухо вiдповiв я. — Як брат ти ще не безнадiйний... До речi, про братiв. Ти нiчого не чув про Александра?

— Нiчогiсiнько. У Царствi Свiтла вiн не з’являвся вже Мiтра знає скiльки часу. Я навiть не пригадаю, коли бачив його востаннє.

— Цiлком можливо, що вiн недавно був тут iнкогнiто.

Не сповiльнивши ходи, Амадiс повернув голову й пильно подивився на мене:

— Пiдозрюєш Александра?

— Я не виключаю його причетностi до вбивства Рахiлi. Це в його стилi — насолити менi, тобi, а заодно всiй нашiй родинi i Царству Свiтла загалом. До того ж вiн ненавидить iзраїльтян, бо вони вiдкинули Iсуса.

— I як, по-твоєму, вiн це влаштував? Гаразд, припустiмо, що Александр справдi вiдвiдав Царствi Свiтла i зумiв роздобути необхiдну кiлькiсть урану. А що далi? Як вiн ухистився пiдсунути бомбу Рахiлi?

— Не конче Рахiлi, — зауважив я. — Уран мiг бути в котрогось iз її супутникiв.

— Нехай i так. Але як Александр довiдався, хто супроводжуватиме Рахiль? I взагалi, звiдки вiн знав, що вона збирається вiдвiдати батька? Це було iмпульсивне рiшення, викликане нашою сваркою. А вже за пiвгодини по тому Рахiль увiйшла в Тунель, де й загинула. Александр не мiг нiчого вдiяти.

— Авжеж не мiг, — погодився я. I тут-таки уточнив: — Без спiльникiв. А якщо вiн змовився з одним iз Гаральдових друзiв, що займають високе положення при дворi? Гадаю, такi є.

— Таких достобiса, — пiдтвердив Амадiс. — Гаральд був дуже популярний серед радикалiв. Але навiть наявнiсть в Александра спiльникiв ще не пояснює, як вiн улаштував цей теракт. Нi Рахiль, нi її супутники, нi охорона Зали Переходу не виявили радiоактивного випромiнювання. Крiм того, пiд час твоєї вiдсутностi в Залi були встановленi надчуттєвi детектори, що передавали iнформацiю на комп’ютерний термiнал контрольного центру служби безпеки. Я перевiрив усi записи — аж до моменту вибуху не було зафiксовано нi найменшого вiдхилення вiд природного фону. Чортiвня якась.

— Отже, ти не знаєш, як можна замаскувати радiоактивнi матерiали?

— Чому ж, знаю. Можна помiстити уран у свинцевий контейнер, а можна створити спецiальнi чари, що поглинають жорстке випромiнювання. Проте в контейнер був би завеликим, щоб просто покласти його в кишеню. А чари привернули б до себе увагу ще певнiше, нiж радiацiя.