Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

Ще мить — i вiн злився зi стiною, перетворившись на одного з чортiв на фресках. Хвостатий i рогатий сатаноїд, написаний рукою невiдомого генiя, дивився в порожнечу повз нас...

— От бачиш, — зауважив Брендон. — Навiть Ворог каже, що ти маєш стати королем.

Я повернувся до брата i змiряв його важким поглядом:

— Вiдколи це принци Свiтла стали прислухатися до думки Князя Темряви?

Брендон збентежено опустив очi.

— Ми гаємо час, — пiсля короткої паузи мовив вiн. — Повертай нас назад, Артуре.

Я похитав головою, почуваючи себе геть розбитим i спустошеним. I не лише тому, що дiзнався, який тягар лежить на моїх плечах. Головне — Дiана... До останньої митi я сподiвався на чудо, вiрив у щасливий випадок... але чудес не буває. Я сам урятувався не чудом, як думав ранiш, а за тверезим розрахунком Ворога, що допомiг менi, виходячи зi своїх власних мiркувань. Вiн зробив ставку на мене, а на всiх iнших, хто пiшов слiдом за мною, йому було начхати. Для нього вони були пiшаками в цiй вселенськiй грi, i вiн без вагань офiрував ними, щоб звести партiю внiчию з вiддаленою перспективою перемогти в матчi-реваншi. Перед моїм внутрiшнiм поглядом проходили крихiтнi, безпомiчнi пiшаки з обличчями знайомих i незнайомих менi людей, що прямували на заклання в нескiнченнiсть, i в одного з них було Дiанине лице...

Брендон продовжував запитливо дивитися на мене. А я розумiв, що зараз менi вкрай небажано вдаватися до глибинних сил. Власна пiдсвiдомiсть могла зiграти зi мною злий жарт — а я не хотiв ризикувати життям дочки та брата.

— Тримаєш контакт iз Брендою? — спитав я у Брендона.

— Звичайно.

— Тодi покажiть, на що ви здатнi. Цiкаво побачити, як це у вас вийде.

Брендон усе зрозумiв.

— Гаразд, — сказав вiн i взяв нас з Пенелопою за руки. — Увага!..

Нас огорнула фiолетова iмла. Зникла сила тяжiння, i ми опинилися в невагомостi, поза всiма вимiрами, поза часом i простором...

I тут нас понесло! Картини рiзних свiтiв змiнювали одна одну, перш нiж око встигало фiксувати їх. Ми стрiмголов мчали вздовж Меридiана, найкоротшою дорогою з Хаосу до Дiаниних Сутiнкiв, а в кiнцi Тунелю стояла Бренда, що тягла нас до себе.

Наприкiнцi цiєї карколомної подорожi наш рух трохи сповiльнився, я мигцем побачив велике червоне сонце над жовто-червоним лiсом, а наступної секунди ми втрьох вивалилися з Тунелю в хол доччиного будинку.

Вiдпустивши мене, Брендон утримався на ногах i пасивно допомiг устояти Пенелопi, що мертвою хваткою вчепилася в його плече. Мене кинуло вперед, я наштовхнувся на Бренду й машинально пiдхопив її на руки.

— Як це мило, братику, — сказала вона, поцiлувавши мене в щоку. — Я, звiсно, перепрошую за таку скажену швидкiсть. Але врахуйте рiзницю в часi.

— Все було чудово, сестричко, — вiдповiв я, всадив її на канапу i сам умостився поруч. — Нас довго не було?

— П’ятнадцять днiв.