Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

— Iди геть, — сказала Дейдра з болем та мукою в голосi. — Я не хочу тебе бачити.

Кевiн присiв на край лiжка, забрав у неї книжку й поклав на столик.

— Вибач, рiдна. Вибач, що скривдив тебе.

Дейдра вiдвернулася.

— Ти тут нi до чого, Кевiне. Просто я... я тобi не пара.

— Не кажи дурниць!

— Це не дурницi, це правда. Ми довго обманювали себе й один одного, але не можна все життя втiкати вiд реальностi — вона однаково дихатиме нам у спину. Моя неповноцiннiсть колись стане помiж нами, i ти проклянеш той день, коли зв’язався з мною.

Кевiн зiтхнув:

— Зараз ти не в настрої, Дейдро. Поговорiмо про це завтра.

— Завтра я скажу тобi те ж саме, Кевiне МакШон... вiрнiше, Артур Пендрагон. Принц iз Дому Свiтла.

Кевiна раптом охопив жар. Його серце важко загупало в грудях, а в скронях запульсував тупий бiль.

— Що ти сказала? — через силу прохрипiв вiн.

— Я назвала твоє справжнє iм’я. Твiй названий батько, лорд Шон, мав рацiю. Перш нiж стати дитиною, ти був дорослим чоловiком — принцом Артуром, сином Утера Пендрагона.

— Що за маячня! — заперечив Кевiн, однак дедалi сильнiший бiль у скронях пiдказував йому, що це не така вже й маячня. Дейдринi слова розбудили в його пам’ятi якiсь туманнi образи, такi розпливчатi й нечiткi, що вiн не мiг збагнути їхнє значення. А проте, в них було щось до болю знайоме, близьке та рiдне, воно ятрило душу, бентежило розум... — Що за маячня! — вперто повторив вiн. — Утер Пендрагон був батьком короля Артура.

— То був iнший Утер, твiй предок по батькiвськiй лiнiї. А твою матiр звуть як язичницьку богиню — Юнона. Принцеса з Дому Сутiнкiв.

ЮНОНА! МАМА!..

Кевiнова голова розболiлася не на жарт. Вiн стиснув долонями скронi i протяжно застогнав:

— Великий Мiтро!

— Оце саме, — вiдгукнулася Дейдра.

— Що? — запитав Кевiн. — Що „оце саме”?