Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

— Каюсь. I обiцяю виправитися.

Дiана розсмiялася:

— О нi, тiльки не це!

— Чому?

— Бо ти невиправний. А поза тим, я люблю тебе такого, який ти є. — Вона повернулася до матерi, що слухала нас iз доброзичливою усмiшкою. — Ти теж гарна, сестро. Взяла з собою Артура без мого дозволу. Твоє щастя, що з вами нiчого не сталося.

— А що могло статися? Анiчогiсiнько. — знизала плечима Юнона. Вона кинула швидкий погляд навкруги. — То це i є твiй притулок?

— Так. Тобi тут подобається?

— Звiсно, подобається. Бо цей свiт як двi краплi води схожий на Країну Сутiнкiв. Хiба що вiн ненаселений.

— Тому я його й обрала.

Мама хитнула головою:

— Надто вже ти полюбляєш самотнiсть, сестричко.

— Аж нiяк, — заперечила Дiана. — Просто не люблю зайвої метушнi, коли працюю, i ти це знаєш.

— Атож, знаю. — Юнона нахилилася й погладила одне зi звiрят, що першим осмiлiло, пiдiйшло до неї i стало тертися об її ногу, муркочучи, мов кошеня. — До речi, такi тваринки в наших Сутiнках не живуть. Вони тутешнi?

— Нi. Я привела їхнiх дiдусiв i бабусь з iншого свiту.

— I як їх називаєш?

— Просто звiрятами. Поки не придумала щось оригiнальне... Ну, гаразд, — похопилася вона. — Ви, мабуть, зголоднiли? То проходьте, я вже наготувала для вас частування.

Примiщення усерединi шатра було роздiлене шовковими завiсами на три кiмнати. Пiдлога в першiй вiд входу i найбiльшiй була вкрита вовняним килимом; посерединi була розстелена бiлоснiжна скатертина з обiдом на три персони.

Ми влаштувалися на м’яких пухових подушках i взялися до їжi, балакаючи про рiзнi дрiбницi. Розмова про нашу зустрiч з Ворогом за мовчазною згодою була вiдкладена на десерт. Поки Юнона й Дiана обмiнювалися останнiми плiтками, я набирався смiливостi, щоб повiдомити мамi новину, якiй вона зовсiм не зрадiє. Я мав зробити це давно, та нiяк не мiг зважитися i все чекав на слушну нагоду. Правда, зараз був не найвдалiший момент — але я вже не хотiв зволiкати.

Коли в розмовi виникла пауза, я простягнув руку i змахнув з Дiаниного пiдборiддя крихту вiд хлiба. Причiм навмисно зробив це не по-братерському, а з тiєю лагiдною турботливiстю, що надає глибокого iнтимного змiсту навiть найбезневиннiшим доторкам.

— Ви такi любчики, — сказала мама з ласкавою усмiшкою, але в її очах уже промайнула тривога. — Якби ви не були близькими родичами, з вас вийшла б гарна пара.