Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

— Боюсь, Артуре, я прищепила тобi надто сильну любов до мого Дому. Сутiнки тобi дорожчi за Свiтло, а з Сутiнковими родичами ти знаєшся бiльше, нiж з дiтьми Свiтла. От, скажiмо, до жодної зi своїх рiдних сестер ти не прив’язаний так, як до Дiани.

Я вiдчув, що червонiю.

— А що в цьому поганого?

— Загалом нiчого. Але для тебе, як принца Свiтла, це неправильнi прiоритети.

— Якi вже є, — сказав я. Ми якраз дiсталися мети нашої подорожi й вийшли з Тунелю на узлiссi, неподалiк спокiйного струмка. — А от i Дiанин свiт, її власнi Сутiнки.

Великий диск червоного сонця нерухомо висiв над самим небокраєм, не зрушивши нi на йоту впродовж останнiх мiльйонiв рокiв. Це був надзвичайно старий свiт, де припливнi сили вже давно зупинили обертання планети довкола власної осi, i тепер вона дивилася на свiтило лише одним своїм боком. Тут не було змiни дня та ночi, не було пiр року, а була денна пiвкуля, випалена безжальним сонцем, i була нiчна — скута вiчною мерзлотою, а мiж ними тяглася смуга вiчних сутiнкiв, де вiчно панувала осiнь.

Ми йшли по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з жовтим, червоним i жовтогарячим листям. Спектр тутешнього сонця був багатий на iнфрачервоне промiння, чим i пояснювався такий незвичайне колiр рослинностi. Проти звичаю, було досить зимно, бо з нiчного боку дув сильний вiтер — з настанням рiвноваги атмосфернi процеси в Сутiнках не припинялися, хоча й проходили не так бурхливо, як у молодих свiтах. Юнона змерзла у легкiй тунiцi, i я накинув на її плечi свою мантiю.

— Дякую, Артуре, — сказала вона. — А чому так далеко йти?

— Та просто захотiв трохи прогулятися з тобою, — вiдповiв я. — Останнiм часом ти мало придiляєш менi уваги.

Мама тихо зiтхнула:

— Ах, синку! Якби я могла присвятити всю себе дiтям, то була б найщасливiшою жiнкою в свiтi. Але не можу — бо я королева...

Нарештi ми вийшли на широку галявину, посеред якої стояло велике шатро з бiлого та синього шовку. Навколо шатра стрибали в травi маленькi золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами й вiдстовбурченими вухами. З нашою появою вони притихли й повернули до нас свої гострi мордочки. Та оскiльки ми не виказували жодних ознак ворожостi, за хвилю звiрята перестали на нас зважати й поновили свої iгри.

Завiса на входi в шатро вiдхилилася, i назустрiч нам вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. У неї було густе русяве волосся й великi синi очi, що промiнилися веселою й безтурботною юнiстю. Вона була дуже схожа на свою старшу сестру, мою маму, i саме через те я завжди вирiзняв її з-помiж усiх моїх сестер та кузин. Я нiколи не називав Дiану тiткою, бо вона була на п’ять рокiв менша за мене, а за своєю поведiнкою, звичками та манерами взагалi залишалася пiдлiтком — мабуть, така вже доля бiльшостi вундеркiндiв.

— Артуре! Сестро! — радiсно вигукнула Дiана. Її лице осяяла усмiшка — не така слiпуча, як мамина, але також чарiвна.

Вона обняла Юнону, поцiлувала її в щоку, а потiм взяла мене за руку й зазирнула менi в очi.

— Я дуже хвилювалася за вас. Чому ти не сказав про зустрiч з Ворогом?

— Бо й сам не знав, — вiдповiв я. — Все сталося раптово.

— Мiг би зв’язатися зi мною по дорозi.

— Вибач.

— Ти безсердечний егоїст, Артуре!