Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

Вона схилила голову до його плеча.

— Я втомилася вiд самотностi, Кевiне. Дуже втомилася. Почуваю себе чужою в своїй сiм’ї. Менi це нестерпно. Я хочу мати власну сiм’ю, хочу дiтей... i щоб їхнiм батьком був ти.

— Правда? — iз завмиранням серця перепитав Кевiн. — Це серйозно?

— Такими речами я не жартую.

— А твiй батько...

— Якщо я наполягатиму, вiн погодиться. Зрештою, ти чаклун, ти син Шона Мейгi, ти герцог Лохланський.

— Насамперед, я чужинець, найда.

— Це дрiбницi. Поза сумнiвом, ти знатного роду, може, навiть королiвської кровi. Взяти хоча б твою шпагу. Колiн просто в захватi вiд неї. Каже, що нiчого схожого досi не зустрiчав... Ти чув легенду про Калiбурн?

— Про меч короля Артура? — Зненацька Кевiна охопило сильне хвилювання, а в його головi чомусь завертiлося слово „Ескалiбур”. — Звичайно, чув.

— Знаєш, я часто думаю: як поставився б Артур до того, що тепер у його країнi господарюють скотти? Мабуть, розлютився б i почав вiдроджувати старi порядки? Чи залишив би все як є?

Кевiн знизав плечима:

— Важко сказати. За дев’ять сторiч багато змiнилося, i минулого вже не повернеш. Навiть якби король Артур повстав з мертвих...

— Але ж за легендою вiн не вмер, — заперечила Дейдра, дивлячись на Кевiна сяючими очима. — Якщо вiрити давнiм переказам, Артур десь спить мiцним сном. Та врештi вiн прокинеться i прийде до нас... Байдуже, в якiй подобi.

Iз глибин пам’ятi...

Прелюдiя на початку шляху, або Двадцять рокiв тому

Бiля цих дверей я з усмiшкою зупинився. Усмiхнувся я мимоволi, пiд впливом позитивних емоцiй двох дуже симпатичних менi дiтлахiв, але зупинився зовсiм не для того, щоб насолоджуватися цим приємним вiдчуттям. Хоча, треба сказати, така спокуса була.

Позитивнi емоцiї вирували по той бiк щiльно зачинених дверей, i те, що я сприймав їх, свiдчило про неполадки в системi захисту королiвського палацу. Притягши до себе Формотворчi, я загострив своє зорове сприйняття (iнакше кажучи, викликав чаклунський зiр) i швидко обстежив дверi. Причиною витоку емоцiй була звичайнiсiнька пробоїна в захисних чарах — така незначна, що в контрольному центрi служби безпеки її навiть не помiтили. Це траплялося вже не вперше, i в думках я знову дорiкнув батьковi за консерватизм, з яким той вiдкинув мою пропозицiю встановити комп’ютер для ефективнiшого контролю захисних чарiв. Мiй батько, король Утер, був дуже старомодною людиною.

Пробоїна була зовсiм свiжа. Її краї ще випромiнювали залишкову енергiю вiд недавнього ментального удару, що влучив у дверi рикошетом. Характернi ознаки ушкодження тканини чарiв дозволили менi встановити ступiнь провини кожного з двох малих шибеникiв — первiсний удар належав Брендоновi, а зрикошетив вiн вiд Бренди.

Я мiг би залатати пробоїну за лiченi секунди, проте не став цього робити. Нехай дiтки самi попрацюють, усуваючи наслiдки власної недбалостi. Вийде в них чи нi, але надалi вони будуть обачнiшi.

Я тихо вiдчинив дверi i прослизнув до невеличкої затишної кiмнати. Посеред неї на вкритiй м’яким килимом пiдлозi сидiли, взявшись за руки, Брендон та Бренда, мої меншi брат i сестра, десятилiтнi близнюки. Їхнi очi були заплющенi, на устах грали лагiднi усмiшки, а милi дитячi личка промiнилися умиротворенням. З цiєю майже iдилiчною картиною рiзко контрастувала запекла боротьба, що точилася мiж ними на вищих рiвнях сприйняття. Кожен загадав на початку гри якесь слово i тепер прагнув вивiдати його в супротивника, зберiгши в таємницi своє. Це була дуель на думках, двобiй розумiв у вируючому круговоротi емоцiй...