Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

„Так i має бути. Моя травмована регресом пам’ять ще не вiдновилася i всi цi роки спала мiцним сном. Навiщо ти потривожив її?”

„Ти... той, iнший ти, якого звуть Кевiн МакШон, дозволив прозондувати свою свiдомiсть, щоб визначити, чи здатний ти опанувати свiй Дар”.

„Я вже давно опанував його. Просто зараз вiн спить, як i я сам. В належний час я прокинуся разом з Даром. В належний час моя пам’ять як Кевiна МакШона об’єднається з моїми колишнiми спогадами без ризику порушити цiлiснiсть особистостi. А поки Артур Пендрагон має спати, згадуючи ввi снi своє життя, збираючи фрагменти своєї пам’ятi в єдину картину... I щоб я дочасно не прокинувся, щоб не зруйнував психiку мого „alter ego”, ти мусиш забути про нашу розмову”.

„Я обiцяю мовчати...” — почав був Колiн, намагаючись перервати телепатичний контакт i звiльнитися, але чужа воля мiцно тримала його.

„Нi, цього замало. Я не можу довiряти тобi, Колiне Лейнстер. Може, ти й друг Кевiна МакШона; але я, Артур iз Дому Свiтла, тебе не знаю. До того ж ти Лейнстер — а це iм’я не надто популярне в нашiй родинi. Та й ти, знаючи, хто я насправдi, можеш змiнити своє ставлення до мене... цебто до Кевiна МакШона. Тому я зiтру з твоєї пам’ятi цю розмову. Зрозумiй мене правильно”.

„Я розумiю, — вiдповiв Колiн, переконавшись, що нiчого вдiяти не може. — Мабуть, на твоєму мiсцi я вчинив би так само”.

„Радий, що ми порозумiлися, Колiне Лейнстер. Прощавай — i до зустрiчi”.

„Спи спокiйно, Артуре...”

*

...Колiн розплющив очi й кiлька секунд блукав потьмареним поглядом по просторiй каютi корабля. Кевiн, лежачи на широкому м’якому лiжку, неспокiйно заворочався ввi снi. Дейдра, що сидiла поруч, погладила його по головi, i вiн затих, зарившись обличчям у пишних складках її сукнi.

— Хай ще поспить, — сказав Колiн. — З ним усе гаразд.

— Ти щось довiдався про нього? — запитала Дейдра; вигляд у неї був дуже схвильований.

Колiн утомлено похитав головою:

— Я ж казав, що не збираюся читати його думки та спогади; вiн мiй друг, i я не хочу це псувати. Я лише дослiдив його реакцiю на рiзнi подразники. У Кевiна дуже стiйка психiка — i це незважаючи на його надмiрну емоцiйнiсть.

— Отже, нiяких проблем?

— Жодних, за винятком його вiку. Та тут я сподiваюся на твого батька. Подивимося, що вiн скаже. Але в кожнiм разi Кевiновi доведеться ще кiлька мiсяцiв готуватися до пробудження Дару. Я попрошу Фергюсона, щоб вiн особисто взявся за його навчання.

— Це було б чудово, — сказала Дейдра i нараз спохмурнiла. — От тiльки... є й iнша небезпека...

— Ти про Скаженого барона? — одразу здогадався Колiн.

— Про нього. I ти знаєш, чого я хочу. Це було єдине моє прохання, яке ти вiдмовився виконати... дарма що мiг урятувати невиннi життя.

Колiн пiдiбгав губи.