Розділ «Частина четверта ДРУЗІ ТА ВОРОГИ»

— Атож, це добре, коли гроші не проблема. На жаль, навіть за них не все можна купити. Боженка дуже хотіла, щоб на весілля я подарував їй туфлі, не прості, особливі, які можна придбати лише через князівну Маріку. Я обіцяв — і не дотримав свого слова. Не через гроші, а просто з тієї причини, що князь Стеніслав десь переховує свою сестру, поки сам бореться за корону Імперії… ну, ви, певно, знаєте про це. А більше ніде таких туфель я знайти не зміг.

„Ще б пак,“ — подумав Кейт. — „Ти ж не знаєш дороги в бутики Единбурґа…“

— Розповідала Джейн мені, що ваша дружина була показала їй гарні дуже речі. Хоче собі теж такі. Обіцяв я їй.

— От ви і вскочили в халепу, — резюмував Траяну. — У нас в Ібрії ви їх точно не знайдете. Хоча… Якщо чутки не брешуть, і князівна невдовзі стане нашою королевою, я спробую допомогти вам.

— Велику вдячність матиму до вас, — чемно відповів Кейт, доклавши всіх зусиль, щоб його голос не затремтів. Здавалося б, він остаточно змирився з тим, що ніколи не буде з Марікою, але ні — сама думка про те, що вона належатиме іншому, краяла його серце…

Кейт спрямував погляд у безхмарне небо і подумав про те, що навряд чи їх з сестрою чекає таке ж безхмарне майбутнє. І не має значення — залишаться вони тут, у відносній безпеці, чи ризикнуть повернутися до рідного світу, де їх напевно розшукують усі Послідовники. В цьому світі вони чужі, у своєму — злочинці. А ще їхні з Джейн стосунки… Кейт любив її, почувався щасливим з нею, але його щастя мало гіркий присмак сорому. Не тільки за те, що він грішив з сестрою, а ще й за те, що зраджував Маріку. Далеку й недосяжну для нього Маріку, яку він продовжував кохати всім серцем, про яку й далі мріяв. Незважаючи ні на що…

Кейт дуже здивувався б, якби міг зазирнути в думки Октавіана, що стояв поруч з виразом цілковитої безтурботності на обличчі. У цей самий час Траяну думав про попередження, що його він отримав від короля Флавіана ввечері напередодні відплиття. Йшлося про якусь неясно загрозу з боку чужинських чаклунів. Король наказав своїм підданим-Конорам пильно придивлятися до всіх чужоземців і негайно повідомляти про тих із них, хто викликав бодай найменшу підозру.

Подружжя Волшів таки викликало певні підозри. Втім, Октавіан здавав собі справу з того, що в поведінці кожного чужинця можна за бажання знайти чимало підозрілого. Проте поведінка його нових знайомих була підозріла навіть як на чужинців. Передовсім це стосувалося пана Волша, який весь час нервував, був чимось пригнічений, на людях уникав навіть торкатися до своєї дружини, а від кожного її доторку мало не сіпався. Іноді Траяну здавалося, що вони взагалі не чоловік та жінка, а просто вдають з себе подружню пару. І в пані Волш це виходить набагато краще, ніж у пана Волша…

Також Октавіана насторожувала їхня дивна цілеспрямованість. Вони будь-що прагнули потрапити до Паланти, але ще не вирішили, що робитимуть далі, і, схоже, не надто переймалися цим. Складалося враження, що столиця Ібрії була кінцевим пунктом їхньої подорожі Західним Краєм, що саме там вони збирались оселитися. А вчора ввечері пані Волш, розмовляючи з Боженкою про різні дрібниці, ніби між іншим, намагалася випитати в неї, наскільки Октавіан наближений до короля. Хоча, звісно, всі ці розпитування могли бути викликані звичайною цікавістю і нічим іншим.

Та в будь-якому разі Октавіан вирішив доповісти королю про своїх супутників. Проте зробити це він міг не раніше, ніж за чотири дні, оскільки найближчий до них портал знаходився в королівській резиденції Флорешті. Ні в Канабрі, ні на всьому північному узбережжі порталів не було. Надто мало Конорів мешкало в Ібрії. В усій країні налічувалося лише вісімдесят дві людини…

„Ні, вже вісімдесят три,“ — виправив себе Октавіан, з ніжністю подумавши про свою дружину Боженку.

Розділ 26

Вже кілька днів серед Конорів ширилися чутки про можливе нашестя чужинських чаклунів. Сотник міської варти Влад Котятко ставився до них вельми скептично, поки не довідався, що ця інформація виходить від таких серйозних і відповідальних людей, як князь Стеніслав, король Флавіан, Анте Стоїчков, Дражен Івашко, Ендре Міятович та Зарена Шубич.

Лише тоді Котятко задумався. А задумавшись, згадав про чужоземців, з якими мав нагоду познайомитися п’ять днів тому, після нічного вторгнення Рудого Кнура до гостинки „Вуйкова хата“.

Це молоде подружжя припало йому до душі, а особливо сподобалася сотникові пані Волш. Він не хотів погано думати про цих людей, тим більше — підозрювати їх у лихих намірах, проте обов’язок змушував його бути об’єктивним, неупередженим і не піддаватися емоціям. До того ж, із тими нічними подіями була пов’язана одна дивна обставина: Рудий Кнур довго залишався непритомним, а коли повернувся до тями, то поводився, як п’яний, ледве міг говорити і бурмотів щось про нечисту силу. Його слухати не стали й опівдні стратили.

„А варто було спершу допитати,“ — запізніло подумав Котятко.

Він провів невелике розслідування, запитав у Ховраня Вуйка, коли точно і на якому кораблі прибули Волші, потім звірився з книгами в портовій управі і встановив, що корабель з такою або схожою назвою ні того дня, ні протягом останнього місяця в Мишковичі не з’являвся. Отже, якщо Ховрань Вуйко нічого не наплутав, чужоземні пожильці збрехали йому. Також Влад Котятко дізнався, що Кейт Волш зустрічався зі Славомиром Ковачем — майбутнім головним урядником князівства. Про те, що відповідний указ уже підписано і за два дні буде оприлюднено, знали всі мишковицькі Конори. Сам же Ковач Конором не був, тому сотник вирішив не звертатися до нього з приводу Волшів.

Оскільки зв’язатися з князем Стеніславом на разі не було можливості, а підозріле подружжя відпливло на „Самотній зорі“ в Ібрію, Котятко визнав за доцільне сповістити про них свого ібрійського родича та колеґу, центуріона королівської ґвардії Тита Радечану.

На сотників подив, його повідомлення викликало швидку й бурхливу реакцію. Не минуло й півгодини, як до нього завітав Флавіан власною персоною. Король Ібрії був злий, як сто чортів…

Розділ 27