Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

Мовчання — байдуже, страшне, мертве… Крейсер став розпухати, розпливатися, перетворився на хмару багрового диму.

Через хвилину динаміки донесли батьків наказ:

— Флот-два, зняти блокаду по вертикалі, піти в тропопаузу і прикрити Землю! Прикрити Землю!

— Виконую, — глухо мовив Корж.

— Флот-три, спробуйте знищити Демона залпом ходових, — наказав батько.

Командуючий третім флотом відповів через хвилину:

— Готові.

— Залп!

Мовби світляний дощ хлинув на вогняне горнило чужої битви. Тягар проник у тіло, душевний тягар і біль у нервових вузлах, потемніло в очах. Страшний ТФ-удар, який розриває на кварки елементарні частки!..

І раптом чужорідний голос у мозку, саме у мозку:

— Знову заважають… мошкара… марно пояснювати… не знають, не допоможуть… довго не утримаю, мошкара не поможе… не знає, як допомогти… різні, інші, зовсім чужі… боляче… боляче… боляче… — Дедалі слабкіше і слабкіше, і нарешті зовсім стихло.

Нічого. Тихо! І солодко ниє голова, мовби настала реакція на минаючий біль нерозуміння…

Телесенсорний контакт! З ким? З “інспектором”? Але чому він так зневажливо? Це ж ми мошкара, ми заважаємо! Ми чужі! Чому ж він не звернувся по допомогу прямо, не пояснив, як допомогти? Давно справилися б з Демоном разом, гуртом. Нехай у його світі справи йдуть не блискуче, повторюючи минуле Землі, але ж завжди можна знайти спільну мову, досягнути взаєморозуміння, треба тільки захотіти! Мав рацію Ян: це помилка, що цивілізації, могутні у масштабах зоряних систем, неодмінно стоять вище за нормами моралі й етики. Чи я спрощую?…

— Стій! — тихо сказав я, ще не впевнений у правильності рішення.

— Стоп по вертикалі! — передав наказ пілотам Корж.

Крейсер повис на межі голубої безодні атмосфери: двісті кілометрів до земної тверді і безкінечність од неї.

— Висаджуй екіпажі на модулі. Командир крейсера глянув на мене, потім на Лапарру.

— Під нами Земля, — сказав я, — Розумієш, Гришо? Не можна допустити, щоб Демона увімкнули чужі!

Лапарра і Корж дивилися тепер на мене обидва, але по-різному: в очах Яна не було запитання, він усе зрозумів.

— Ми увімкнемо Джина самі, - сказав я скоріше для себе, ніж для інших. — Нехай вони недобрі, злі, хоч байдужість — найгірше зі всього, що тільки можна зустріти. І все ж у мене є надія — не так уже вони байдужі, інакше не здійснили б спроби відновити зруйнований Демоном Торжок. Нехай вони чужі й не відають, що коять, але ж ми — люди! Шанс невеликий, тому висаджуй екіпаж, ми впораємося втрьох.