І майже відразу по тому крізь дим палаючих покришок у бік протестувальників – «ж-жах, ж-жах» – тріскучі постріли, які ще деякий час відлунюють у стінах будинків. Хтось з мітингарів падає, хтось хапається за руку, хтось відчуває потужний удар у груди і, ледь встоявши на ногах, зі здивуванням виколупує з бронежилета розплющену картеч.
– Вогнепал! У них вогнепал! – миттю розноситься вулицею.
Протестувальники ховаються за дерева, припарковані біля узбіч автівки, заскакують у під’їзди. Вулиця порожніє, але це не означає, що боротьбу припинено. Контратака триває. З горищ прилеглих будинків, куди піднялося щонайменше п’ять команд, знову летять палаючі пляшки. Проте того ефекту вже нема, бо менти відступили за перехрестя і там зализують рани, раз по раз огризаючись пострілами з помпових рушниць, куди вони закладають явно не гумові кулі.
У Фейсбуці заклик Яроша:
«Всі, хто має вогнепальну зброю, виходьте на Майдан».
Близько години триває перегрупування.
Майже догоріли КамАЗи на Шовковичній та Садовій, і можна чекати бокового підкріплення. Так і трапляється. «Беркут» напирає з боків. Цього разу менти женуть мітингарів аж до Жовтневого палацу, зупинивши лаву на рівні верхнього виходу до метро «Хрещатик», нещадно добивають лежачих кийками. Біля метро десятки важкопоранених і три трупи. Стара бабця і двоє чоловіків середнього віку.
Соцмережами шириться жахливе відео: менти на ношах несуть Маріїнським парком обезголовлене тіло. Опозиційні депутати полишили засідання у парламенті, намагаються вивезти поранених і вбитих з Будинку офіцерів. Захоплених у полон мітингарів катують і б’ють у наметах.
Близько четвертої починається штурм і на Грушевського. Біля музею запалюють білу димову завісу, за якою лаштується бойова еліта спецрежиму – півтори тисячі відбірних кримських та донецьких спецпризначенців.
– Ходімо, друже, на Барбакан, – кажу я Сему, що сидить якраз на фоні барикади, з-за якої клубочаться білі хмари диму, і пише свій коментар до документального фільму «Майдан. Мистецтво спротиву», зйомки якого тривають уже третій день поспіль.
(Відео – в Ютубі за тегом: «Майдан. Мистецтво спротиву»)
Захоплені процесом, ми від самого ранку не зазирали в інформаційні стрічки і, певне, виглядали дуже привабливими мішенями для снайперів, тягаючи за собою довгі кофри з освітлювальними приладами, схожими на гранатомети, чохли від камер, де запросто можна сховати автоматичну зброю, і сумки для звукового обладнання, дуже схожі на підсумки для набоїв.
Коли в Маріїнському парку, Кріпосному провулку та на Інститутській розгорталися страшні події, на Майдані було тихо і спокійно. Варилися борщі, куліші та картопля з тушонкою. Курилася димами новітня січ. Займали за дармовою їжею черги місцеві безхатченки та пенсіонери. На сцені виступали поети, молилися священики, світило тепле сонце, люди звично снували туди-сюди. Ну, знову чорний дим над містом, ну, знову трохи пошарпались. Звична за останній місяць справа. І тільки захекані й побиті бійці Самооборони і «Правого сектора», що дальніми шляхами через Бессарабку і Лютеранську поверталися до своїх гнізд, переповідали побратимам щось страшне. Основна ж маса тих, хто вирушив на «мирну ходу», відступила до площі Слави та скотилася униз Кловським узвозом.
А о четвертій, коли у спецвипусках новин постали окремі кадри побоїща, стали по-справжньому зрозумілі масштаби трагедії.
– Десятки загиблих, сотні поранених! – пробігають перед очима стрічки новин, і не зрозуміло, як так могло статися, що, знаходячись поруч, ми нічого не чули. Звуки битви, певне, піднімалися вгору і не долинали до розташованого в низині Майдану.
Відправивши апаратуру на канал, ми присіли на Барбакані трохи перепочити. Сюди ж стікаються й більш обізнані наші товариші. Деякі з них працюють у довколишніх офісах. Без зайвих слів, ретельно складаючи дорогі костюми, краватки і взуття в окремому, накритому дахом кутку, де стоїть наша славна «Бімба» – польова піч, зварена з двох діжок, – дизайнери, архітектори, художники й журналісти перебираються у камуфляж, вдягають шоломи, обладунки, набивають сумки коктейлями і вирушають на передову. Ми йдемо з ними.
– Тільки вдягни це, про всяк випадок, – завбачливо тицяють мені до рук стару армійську каску і дають металевий дрючок, яким зазвичай мішають вогонь у «Бімбі». – Все ж спокійніше.
Дорогою зустрічаємо Марічку, яка теж поривається піти з нами. Але хлопці її відмовляють:
– Йдіть краще додому, бо сьогодні, здається, буде щось страшне.
Відчуття цього «щось» переповнює всіх. Довкруж суцільна тривога.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей » автора Мухарський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відділення друге «Сувора українізація»“ на сторінці 58. Приємного читання.