Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Віднедавна «данєцкіє» навчилися непогано вдягатися і, навіть, говорити щось зв’язне. Вони понабирали собі спікерів, які, вживаючи типову російську великодержавну риторику: «руський мір», «дєди воєвалі», «фашизм поднімаєт голову», «європа-гейропа», «стабільность, порядок, процвєтаніє», – в умовах реальної української демократії набирали незлий процент ностальгуючого за СРСР електорату в депресивних східних областях і в такий спосіб легалізували свою владу, побудовану за принципами кримінальної ієрархії.

Злиття криміналу і держави в сучасній Україні досягло нечуваного розмаху, аж ген тієї межі, коли відвертий ґвалтівник і злодій став президентом. Усвідомлення цієї потворної реальності вводило багатьох порядних людей у стан анабіотичного наркозу, культурологічного шоку. Всі знання, всі книжки, всі шляхетні гуманістичні принципи виявлялися непотрібними і зайвими. Бо що ти розкажеш дітям гарного, розумного, доброго і вічного, коли керманич твоєї країни – гопнік! Не знаю, як такий факт сприймали люди на сході (може, вони й звикли до таких стосунків), але більш-менш адекватні люди не хотіли миритися із таким розвитком подій.

Те, що революція розпочнеться наприкінці 2013-го – ніхто не чекав. Усі закладалися на 2015 рік, коли мали переобирати Януковича. Можна сказати, що революція захопила нас зненацька і накинулася, ніби зголоднілий собака на мозкову кістку, і вже спокою не давала, аж доки не вигризла, не висмоктала наші почуття та емоції до краплі.

Епіцентр революційно-мистецького життя з підпільного революційного штабу «Бактерія» перемістився на «Мистецький барбакан».

(«Барбакан» – середньовічна фортифікаційна споруда, розташована зазвичай перед головною брамою замку; вона першою приймала на себе удар, поки місто готувалося до облоги. – Прим. автора.)

Він постав на мапі революційного Києва через три-чотири дні після атаки «Беркута» в ніч з 10 на 11 грудня. Про необхідність Барбакану заговорили саме після того штурму. Дмитро Жила – архітектор за фахом, співзасновник та натхненник «Бактерії», запропонував концепт Барбакану як місця, де художники, поети, музиканти та люди інших творчих професій завжди могли б знайти прихисток, перепочити після революційних баталій, а також, за бажанням, провести свої мистецькі акції. Місце розташування – навпроти виходу з метро «Хрещатик» на розі з Прорізною.

Від першого дня стіни Барбакану було прикрашено роботами художників СВХ й упродовж усіх наступних днів революції він став справжнім місцем мистецької напруги. Літературні та поетичні читання, конференції, обговорення, диспути, хепенінги та інсталяції яскраво та натхненно наповнювали наше революційне буття під час «великого стояння».

Після спроби розгону в ніч з 10 на 11 грудня влада не вчиняла на Майдані жодних активних дій. Народ гуляв, артисти співали майже цілодобово, карнавалія тривала, а Майдан видихався і маргіналізувався.

Ніде гріха діти, від бездіяльності та безпорадності інколи й побухували.

Всі розуміли: владою запущено сценарій самознищення протестного руху. Народ бажав від опозиційних лідерів активних дій, а ті лишень підігравали владі та мимрили «без провокацій, без провокацій».

Почалися репресії. По-звірячому побили журналістку Чорновол за те, що викривала корупційні схеми. У активістів-автомайданівців за марші на Межигір’я відбирали права, когось амністували, когось, навпаки, засадили. 11 січня під Святошинським судом побили Юрія Луценка. Цілий місяць в’язкої позиційної боротьби, що відбувалася за межами Майдану, закінчився 16 січня – Рада прийняла «диктаторські закони», що заборонили громадські збори, рух в автоколоні, ходіння в касках, носіння камуфляжу тощо.

Підрахувавши можливі терміни за свої діяння, всі митці нашого угруповання зійшлися на думці, що навіть за «піздьож в Інтернеті» та заклики до повалення існуючої влади – кожному світить мінімум по десять років. Дехто навіть повидаляв свої акаунти у соцмережах.

Наближалося 19 січня.

Якби не автомайданівці – Булатов, Коба, Поярков (до речі, теж художник!), що видралися на сцену після чергових пустопорожніх балачок опозиційних очільників і закликали народ рушати на Грушевського, – то революція могла б безславно закінчитися того ж дня.

Опозиція відверто зливала Майдан, і стотисячний натовп, який зібрався на площі, починав танути на очах.

Розпач був крайній.

«Хотілося сісти, затиснути голову між колін і плакати від безпорадності! – ось так описував свій стан ще один митець-барбаканівець режисер і продюсер Данило Ковжун. – Усі розуміли, що це кінець! Ще напередодні у Фейсбуці я створив групу людей, готових до рішучих дій у разі відмови опозиції вести народ на штурм Ради чи Кабміну. Але одна справа Інтернет, а інша – реальні дії. І коли Коба зі сцени Майдану „запросив“ усіх на Грушевського, до мене підійшов якийсь чоловік і спитав: „Ходімо?“, я відповів: „Ходімо“. І ми пішли. На той час у мене в багажнику вже було пляшок із двадцять з коктейлями. І вони, як виявилося, нам дуже знадобилися. Ми спершу вже за звичкою трохи поштовхалися з „Беркутом“. Потім прийшов Кличко. Його засипали порошком з вогнегасника, і він пішов. Потім полетіло каміння у міліцейський бусік. Потім бусік відтіснили, на нього забралися футбольні ультраси і запалили фаєр, а потім запалили і бусік. Ну, продовження ви вже знаєте…»

Отак просто і невимушено розказує він про початок нової фази революції.

«А хто бусік запалив?» – питаєте ви.

«Та наш барбаканівець Гєна Бублік».