Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Він кивнув у бік ряду бочок, біля яких грілися протестувальники. Коли я підійшов до них, один молодий бородань (мабуть, вірменин) дав і мені такого ж.

– А я вас упізнав… Ви актор і телеведучий. А я теж збираюся до театрального інституту вступати цього року. А зараз я тут в самообороні на третій барикаді. Мене Сергієм звати. Дуже приємно!

Ми вітаємося «по-майданівськи» – кулак до кулака, бо в рукавичках.

Підходять художники СВХ Сем та Манекен. Народу на площі від сили тисячі півтори.

– Наше завдання зібрати якомога більше людей. Якщо збереться тисяч десять-п’ятнадцять, вони не наважаться на розгін! – Леонід Комський, знаний київський антиквар та колекціонер, увесь час комусь телефонує, відсилає СМСки. – Давай бери телефон, дзвони, пиши…

– Батарея розрядилася, – кажу я, виймаючи з кишені безпорадний мобільний пристрій.

– І як з такими робити революцію?

Ми обидва нервово сміємося.

Біля Лядських воріт гуртується сама інтелігенція. Он Андрухович із товаришем, Жадан, Ройтбурд, Вайберг, Полежака, он Іван Леньо. А ще купа творчого люду – журналісти, артисти, бізнесмени. Таке враження, що тільки митцям ця революція і потрібна. Всі ходять, нервуються. Час від часу починаємо скандувати «Київ, вставай! Київ, вставай!» Підходять телевізійники-стрімери. Прямо з Майдану виходять у прямий ефір на «Громадському ТБ», «Еспрессо» та на п’ятому каналі. Закликаємо киян виходити.

Нас атакують близько першої ночі. «Беркут» легко прориває оборону на барикаді, що перекриває Інститутську в районі пішохідного місточка. Менти скочуються зі схилів, спускаються зі сходів і за декілька хвилин відганяють мітингувальників униз. Зчиняється галас, легка паніка, Майдан підхоплюється, і починається броунівський рух. Ось уже палає намет під стелою Незалежності.

– Той, хто без касок і без захисту, на передову не йде! Заходьте за периметр барикад, тримайте оборону всередині й біля сцени! – якийсь сотник самооборони добровільно бере на себе керівництво бунтівними митцями.

Через вузький прохід між барикадами заходимо у внутрішній периметр оборони і пробираємось до сцени!

Треба віддати належне багатьом народним депутатам, які раз у раз опиняються на передовій, намагаючись довести силовикам неправомірність розгону. Там і Кошулинський, і Іллєнко, і ще багато «свободівців». Навіть жінка – Леся Оробець.

– Атака з боку Інститутської. Тримаємо оборону! Підпираємо лаву ззаду! – Женя Нищук, оцінюючи ситуацію зі сцени, координує дії повстанців.

Люди в помаранчевих касках з гомілками, обв’язаними шматками карематів (бо, сука, з-під щитів б’ють по ногах), стають стіною на перетині Інститутської та Хрещатика і починають довгу штовханину з «Беркутом». Серед них я бачу Бурмиленка – нашого художника-плакатиста, який здалеку вимахує нам рукою. Обличчя просвітлене, натхненне. Риси чіткі, спокійні, наче іконописні. Тільки вуса хвацько стовбурчаться. Козак. Чистий антропологічний тип, що дивом зберігся у двадцять першому столітті.

Через годину починається штурм барикади на Хрещатику. «Беркут» намагається пробитися з боку профспілок. Самооборонівці чинять опір. В хід йдуть палиці, дошки, металеві шматки огорож, каміння з бруківки. «Беркут» пре і пре. Поволі, метр за метром відвойовуючи життєвий простір революції. Але й мітингувальники просто так не здаються. В руках у них з’являються перші трофеї – металеві щити, навіть один шолом – тягнуть на сцену і демонструють повсталому люду, звертаючись до правоохоронців: «Ми мирні громадяни! Припиніть виконувати злочинні накази влади. Зупиніть наступ!»

Десь о пів на третю на сцені з’являється Кличко, і Майдан вітає боксера вигуками: «Давай до нас! Давай до нас!» Його поява додає людям сил і вони, натиснувши на беркутню, зупиняють навалу.

Ми з художниками стоїмо у натовпі плече до плеча і важко дихаємо. Пара виривається з ротів. Будь-який поштовх на передовій віддається й у задні лави. Але народ стоїть вперто. «І раз, і раз, і раз!» – чути з боку силовиків, коли ті напирають. «Нумо всі! Нумо всі!» – відповідають мітингарі.

– Відтепер я знаю, як почувають себе бички у стаді! – жартує Манекен.

– Бички у банці в томатному соусі, – сміється Сем. – Сьогодні бачив як люди у метро співають гімн України. Це пиздець! Неймовірне видовище, коли чотири ряди ескалаторів виводять «Ще не вмерла»!