Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Саме тієї миті, коли я вибрався на Михайлівську площу, морозне повітря розірвали звуки церковного набату. Дзвони ударили різко, гучно, захопивши мене зненацька. Я стояв ніби вкопаний, вбираючи усім тілом, усіма жилками та кісточками цей тривожний дзвін. Дістав був айфон, аби зняти це диво, але на морозі апарат швидко охолов і розряджена батарея вимкнулася. «Не буде як зателефонувати у разі чого…» – майнула тривожна думка. А дзвони все били й били, як вісімсот років тому під час татаро-монгольської навали. Гукали до міста: «Київ, вставай! Київ, вставай!»

Людей на площі не було. Тільки десь далеко, біля самої Софії, котилися вогники поодиноких авто.

Вирішив спускатися Михайлівською вулицею, яка теж була порожньою. У самому низу її перекрили два заведені КамАЗи з піском. Велетенські помаранчеві динозаври закурили увесь простір чорно-сірою дизельною кіптявою. Такі ж заведені КамАЗи стояли у прилеглих підворіттях – навмисне відрізали нам дорогу до втечі. А чи не перекриють і Бессарабку, щоб узяти всіх нас у кільце і повибивати, як кролів. Може, це пастка?

Я зупинився. Йти? Не йти? І тут мені стало по-справжньому страшно.

У затишку теплої кімнати в охайному будиночку під черепичним дахом сплять мої рідні, теплі, пахкі й пухкі біляві дітки – Андрійчик, Орися, Іванчик. Сплять і бачать кольорові сни з теплими океанами, яскравими птахами, щасливими татком і мамою, що, узявшись за руки, йдуть берегом моря. Навколо пурхають метелики, десь далеко грає музика: скрипки, віолончелі та гобой. Тихе родинне щастя, як на рекламних проспектах біблейської секти Свідків Ієгови.

І знову все залежить від тебе, друже. Обирай.

Попід стіною я протиснувся повз заведену вантажівку і побачив перед собою ціле море шоломів. Спецпризначенці стояли у кільканадцять рядів під самим Будинком профспілок. Схожі були на довге пасмо чорної ікри, яку відклала невідома гігантська риба на дні океану неба в заростях кам’яних водоростей. Ікра ворушилася у світлі ліхтарів химерними хвилями.

Озирнувся назад. Яскраво освітлена Михайлівська була майже порожньою, якщо не брати до уваги п’яну компанію, що, вибравшись з під’їзду, з жартами та сміхом перлася угору, наспівуючи російський хіт «Я уєду жить в Лондон…».

Знову повернув голову у бік «ікри».

«Як дивно, – подумалося, – життя триває і буде тривати, навіть якщо мене тут сьогодні вб’ють. І нічого не трапиться для цілого світу. Так само буде співати по радіо Григорій Лєпс, так само диктори будуть читати новини, а діти підуть у садочок. Зима змінюватиметься весною, а шістдесят другий автобус так само буде курсувати між Подолом і Печерськом, перевозячи пільговиків та бюджетників. І тільки мене вже не буде».

Але ця думка була якоюсь неосяжною. Я не міг збагнути цієї таїни. Як так? Мене не буде, а світ буде! Не може так статися. Адже я все одно десь буду: на небесах чи в іншому місці, й звідти спостерігатиму за цілим світом, братиму участь у його подіях.

Згадався ранній Тичина: «Я хотів би, коли я умру (Ах, якби мені вмерти улітку!), Щоб, закутавши в білу намітку, Ви спалили мене у бору». Що б він робив на моєму місці? «Трактор в полі дир-дир-дир» – навіть дітлахи знущалися в школі над Тичиною, бо система його зламала.

Що б вчинили Хвильовий, Курбас, Багряний? Що б вчинили інші, які відійшли вже у потойбіччя?

До нас підходить Франко, зосереджено ворушить вусами. Питає:

– Як воно?

– Та боремося потроху…

Стає поруч. За ним підтягуються Стус, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл. Із сусіднього підворіття із записничком в руках, як завжди трохи напідпитку, до нашої компанії доєднується Хемінгуей. Цмулить цигарку і лопоче англійською: «Юкрейн із фантастік! Юкрейн із фантастік!». Джек Лондон в автомобільному шоломі й крагах виринає з-під КамАЗа, показує мені великий палець, підморгує: мовляв, усе супер! Оно вже спускаються додолу Ремарк, Селінджер та Бредбері. Ведуть під руки старенького Папу Павла-Іоанна Другого та матір Терезу. За якусь хвилину за моєю спиною виростає ціла юрба святих для усього цивілізованого людства постатей. Навіть якщо захочу позадкувати, вони не дадуть. Отак деякий час стоїмо, затиснені між цегляною стіною та кузовом КамАЗа, з-під якого димить дизельна кіптява, і мовчки дивимося на море чорних шоломів.

І раптом на допомогу приходить Лао-цзи. Китайський мудрець у дивний спосіб, відомий лише монахам Шаоліню, проходить крізь стіну готелю «Козацький», стає поруч і, покручуючи в руках саморобні нунчаки, каже: «Жити – значить діяти! Вперед, хлопці!». Згадую, що в дитинстві трохи займався кунг-фу, набираю повні груди повітря, киваю головою – «ходімо», й ми всі робимо крок уперед. Розтікаємося Майданом, стаючи пліч-о-пліч з мітингарями.

Першим, кого я зустрів біля Лядських воріт, був Фома, лідер гурту «Мандри». В руках тримав довгий березовий дрючок.

– Де взяв?