Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Кадри, які постали того ранку на всіх телевізійних каналах, приголомшили світ.

Ніч з 29 на 30 листопада. Майдан. Стела Незалежності. Атака «Беркута». Крик. Ґвалт. Кийки навперейми. Сльозогінний газ. Пошматовані українські прапори. Студенти намагаються втекти. Їх доганяють, ставлять на коліна, б’ють по головах. Лупцюють нещадно. Роз’юшені обличчя, заламані руки, розірвана одіж і паніка, паніка, паніка.

А потім купа питань: навіщо, для чого, кому вигідно, хто дав наказ? Клюєв? Льовочкін? Захарченко? Янукович-молодший? І жодної конкретної відповіді.

Напередодні ввечері ми з моїм другом Орестом Лютим були на Майдані. Спілка журналістів попросила дати імпровізований концерт для студентів, аби підтримати бойовий дух.

– Я проти будь-якої карнавалії! – безапеляційно заявив мені Лютий. – Аби не вийшло так, як у 2004 році. Поспівали, випустили пару, та й годі. Хай Руслана цим займається. У неї гарно виходить.

– Друже, я тебе дуже прошу! Давай сходимо, заспіваємо пару пісень, заради експерименту!

– Навіщо? Ми що, попса галіма? Та й чи готові вони до того ступеня радикалізму, який міститься у наших піснях?

– Давай перевіримо! Я тебе дуже прошу!

Вони виявилися не готовими. Коли Орест перед натовпом у кілька тисяч заспівав «А я – не москаль!», увесь Майдан, скандуючи: «Хто не скаче – той москаль», застрибав у такт пісні. Миттю на сцену вискочило аж трійко громадських активістів і, перекрикуючи виконавця, почали повчати, як правильно кричати: «Той, хто скаче, – той в Європу». Без провокацій! Без провокацій!

І тоді я ВПЕРШЕ почув, як Орест Лютий матюкається не на сцені, а в звичайному житті.

«Пішли вони на хуй, ці громадські активісти! – тільки й вимовив, коли покинув сцену, не довівши виступ до кінця. – Більше жодних концертів на Майдані, жодної карнавалії і жодних танцюльок. Ми – серйозний націонал-патріотичний проект і будемо працювати для тих, хто готовий не співати, а битися!»

Свою аудиторію ми знайшли дуже скоро – коли після побиття студентів на Михайлівській площі вперше почули назву «Правий сектор». Молоді хлопці з товариства «Тризуб», УНА-УНСО, організації «Патріот України», об’єднавшись із футбольними фанатами, анархістами-індивідуалістами та цілою низкою досить радикально налаштованих до влади організацій, провели перші спільні вишколи прямо під стінами навчального закладу Академії закордонних справ.

Озброївшись дерев’яними кийками, бейсбольними битами, захищаючи голови мотоциклетними та гірськолижними шоломами, натягнувши на обличчя балаклави, а на ноги й лікті – захисне причандалля, вони вчилися тримати лаву, відбивати атаку, лаштувати черепаху, розбігатися і швидко зосереджуватися в одному місці.

Народ на Михайлівській площі під словоблуддя політиків, які віщали з-під пам’ятника княгині Ользі, з пересторогою спостерігав за діями рішуче налаштованих молодиків, котрими командували дядьки середнього віку.

Вже ніхто не кричав: провокація, провокація. Обличчя натовпу були суворі й зосереджені.

Це зараз я можу з гордістю і на весь голос заявити, що особисто знайомий з людьми, які першого грудня першими кинули коктейлі Молотова на Банковій. Страшні радикали від мистецтва Олексій Шемотюк – архітектор-дизайнер і Геннадій Титов – скульптор. Саме вони в буквальному сенсі цього слова запалили вогонь подій, які згодом нарекли Революцією Гідності.

Обидва мають вищу освіту, дітей, високооплачувану роботу та можливість подорожувати світом. І коли питають: що спонукало їх вдягати шоломи, респіратори, готувати запальну суміш і пертися під кулі та світло-шумові гранати «Беркута», відповідають приблизно наступне: «Можливо, це бажання помститися за побитих студентів. Можливо, почуття власної гідності, а може, то була природна реакція на брехню уряду, коли всі ми відчули себе ошуканими через непідписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. А можливо, просто заїбала окупаційна промосковська зажрана влада».

Варіантів відповідей у кожного може бути безліч, бо кожен із тих, хто виходив на Майдан, хто боровся і бився, хто різав бутерброди, хто танцював і співав гімн або просто перед телевізором співчував йому, кожен мав свою відповідь на питання, чому і для чого він це робив. А от війна була у кожного своя.

– Чого ж ви не кинули коктейлі прямо у силовиків?

– Бо перед нами стояв не «Беркут», а звичайні строковики-вевешники. До того ж ми не ставили собі за мету палити людей. Просто хотіли показати владі готовність до спротиву. Набридло бути мовчазним бидлом!

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей » автора Мухарський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відділення друге «Сувора українізація»“ на сторінці 13. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи