Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Бандерівське гасло ще не увійшло у повсякденну лінгвістичну практику мітингарів. Голос нації тільки прорізається. Всі ще бояться, всі ще оповиті страхом поразки і невдачі, бацилою зневіри. Навчені гірким досвідом помаранчевої революції, люди у більшості своїй не вірять, що й цього разу вийде щось путнє. Воістину, зрадники гірші за ворогів. Вони найбільше деморалізують, позбавляють віри, сил і надії. Знову помітингуємо, знову заявимо свою громадянську позицію і, покірно нахиливши голови, підемо туди, куди поведуть нас бандити і корумпована влада. Ніякого плану ні в кого нема. Це видно з безпорадних дій опозиційних лідерів, які повільно плавають Майданом у супроводі журналістів та прес-секретарів, дають інтерв’ю, сміються, жартують. Ніхто не збирається захоплювати вокзали, пошту, банки, телефон, телеграф.

– Візьміть хто-небудь на себе відповідальність! – вигукує хтось із натовпу до Кличка та Яценюка. – Ми готові йти уперед. Дайте план!

– Провокатори! Провокатори! – зчиняється галас неподалік. – Геть партійну символіку!

Купка хлопців намагається підняти над Майданом червоно-чорне знамено.

– Яка ж то партійна символіка? – обурюються вони. – То прапор УПА!

– Все одно зніміть! У нас мирний протест. Тільки прапори Євросоюзу й України. Без провокацій!

– Виходить, добре-таки попрацювали над нами, що ми соромимося своїх справжніх героїв! – Хлопці намагаються щось пояснювати.

Зчиняється сварка, а потім легка штовханина. Зрештою, «бандерівці» зникають у підземному переході.

– Що то воно буде? – До мене підходять тато з мамою.

– Не знаю.

– Відвези нас додому, синку, бо ми замерзли.

– Так, мамуню, поїхали.

Годинник на вежі будинку профспілок показує за дві хвилини до півночі. Людей на Майдані декілька тисяч.

Пісня друга

Лук’янівський СІЗО

Коли в залі вщухають оплески після попередньої пісні, Орест Лютий питає залу:

– Зізнайтеся чесно, хто хоч раз у житті співав у караоке базовий духовно-скрєповий хіт російського шансону «Владімірскій централ»?

Після загального сміху в залі піднімається декілька рук. Це в Києві, Харкові, Вінниці, Полтаві чи Хмельницькому. У Львові, Тернополі чи в Луцьку зазвичай руки піднімати соромляться.

Тоді Лютий знаходить вихід зі становища.

– Ну, добре, – веде він далі, – якщо за вами водиться такий гріх і вам соромно зізнатися у ньому публічно, ви все одно найближчої суботи чи неділі перед причастям підіть до церкви. Скажіть: «Панотче, каюся, було, співав. Але тепер не буду, бо Орест Лютий українізував ту сучу музику» (гомеричний сміх у залі). Справді, навіщо нам їхній «Владімірскій централ», коли у нас є наш «Лук’янівський СІЗО»? Цю пісню, написану ще у 2011 році, ми присвятили всім колишнім можновладцям на згадку, що влада – то не назавжди. Вони нам не вірили. Але якщо народ дав, то народ і забрати може. Хай і нинішні це пам’ятають.