Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Тут маємо проблему: село як завжди не розуміє місто. Панове сільські патріоти, ви, звичайно, сила. Честь вам і шана. Але, часом наїжджаючи до Києва, не забувайте, що містяни творять тут нову історію модерної держави. Народжуються нові змісти, народжується нова естетика, народжується новий герой. Будьте обережними з вашою грубою консервативною логікою, ставтеся обачливо до всього, що вам не зрозуміле. Бо лупцюючи модерного українського митця-патріота за гасло «Воля або на хуй!», ви позбавляєте нашу державу надії на щасливе європейське майбутнє і гнете свою безумовно прекрасну, але, як би м’якіше сказати… трошки дебільну, аграрно-шароварну та архаїчну тємочку.

Після цієї пригоди ми вирішили вибиратися з натовпу і діставатися Майдану самотужки, бо людська ріка – страшна річ. Тебе несе і несе, і нічого не можна вдіяти. Неприємне відчуття безпорадності мене особисто не надихало. А, не дай Боже, паніка? Ні, нам треба жити, щоб побачити кінець російської імперії. А потім можна і на небеса.

Проминувши парк навскоси, ми спустилися на площу Толстого, звідти рушили на Бессарабку, де через верхню дорогу, що вела повз кінотеатр «Дружба», пересікаючи Лютеранську через Заньковецької, вибралися до Жовтневого палацу і зайняли чудову, зручну для будь-яких маневрів позицію на оглядовому майданчику.

Вже близько першої дня, коли на Майдані виступав Любомир Гузар, з боку Банкової почувся потужний вибух.

– Бляха, що це?

До того моменту ми ніколи не чули вибухів світло-шумових гранат.

Відразу по тому на моєму мобільному висвітився телефон Сергія Пояркова, активіста автомайдану.

– Чувак, ти де?

– Біля Жовтневого!

– Дуй на Банкову, бо тут зараз щось буде. Корчинський пригнав грейдер.

Коли хвилин за десять ми з хлопцями опинилися на Банковій, підійти до лінії зіткнень було вже дуже важко. Фотокореспонденти гронами висли на воротах підворіть, на ліхтарях, намагаючись фільмувати те, що відбувалося на передовій.

З одного боку невпинне і безкрає людське море, а з іншого – грейдер, що насувається у бік міліцейського кордону. Летить перший шмат бруківки, час від часу вибухають поодинокі газові та світло-шумові гранати. Народ у паніці відступає. Газ несе вулицею, у горлі пече вогнем, очі ріже.

– Перцевий газ, – авторитетно каже хтось поруч.

Сашко Положинський намагається зупинити грейдер. Кричить:

– Не піддавайтеся на провокації!

Народ розлючений. Ніхто не розуміє, що відбувається.

Раптом біля входу до Спілки письменників з’являється Дмитро Корчинський, спираючись на паличку.

– Пане Дмитре, що з вами?

– Застудив сєдаліщний нерв.

– Що тут коїться?