Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Вони вижили.

Доки посилений наряд поліції піднімався з тридцятого поверху на сто п’ятдесятий, усі мешканці гнізда Перепілки встигли переправитись на сусідній хмарочос. Район веж було оточено, рятунку не передбачалося й тут, але хитромудрий Мавр відшукав хід у підвал, а звідти — в каналізаційну систему.

— А сусідів накрили, — розповідала бліда, схудла Перепілка. — Вони нахвалялися скинути полісменів униз зі свого гнізда. Кількох скинули, а тоді їх підпалили… Ми бачили, як вони розліталися — крила горіли, троси лопалися… Тих, хто вижив, полісмени забрали.

Я облизую сухі губи.

Ребра в мене тріщать від обіймів. Поруч із Перепілкою сидять її діти, вони добряче виросли. Хлопчик здоровий, але трохи накульгує. Тут же Алекс (він сидить на педалях динамо-лампи), Ліфтер, Лесь-барабанщик, ще дехто з давніх знайомих. Усі дивляться на мене, як на диво.

— Ви так і живете — під землею?

Усі мовчать.

— Як бачиш, — із неохотою каже Мавр, — після тієї історії… під час енергошоу… коли на екрані з’явився напис невідомо звідки…

— Завод існує, — заплющивши очі, декламує Перепілка. — Пожирає енергію людей. Не вірте енергоконтролерам, ловцям. Шукайте СІНТ. Це я, Лана…

— Це я, — повторюю луною. — Це… не невідомо звідки. Це з рубки Хазяїна Заводу. Він управляє енергетичним шоу. Він вирішує, що будуть дивитися синтетики.

У тісній підземній кімнатці — тиша. Чутно, як біжить вода по стоках. Алекс перестає крутити педалі, й лампа повільно гасне.

— Шизофренія, — каже Алекс у повній темряві.

І тоді я починаю розповідати. Усе докладно — із тої самої миті, як спустилася з вежі, щоб добути ліки для сина Перепілки.

У міру того, як я розповідаю, Алекс налягає на педалі — спочатку помалу, тоді все дужче й дужче. Динамо-лампа розжарюється так яскраво, що я бачу складку на чолі Перепілки. Бачу вражені очі хлопчика й дівчинки. Бачу сивину на скронях Алекса й чорні нігті Ліфтера. Вапняні патьоки на стелі, малюнки вугіллям на стіні навпроти…

Я розповідаю про людей-вовків, про селище трьох родів, про Цар-матір, про Голованя. Лише про Ярого не кажу нічого. Розповідаю про поєдинок із Цар-матір’ю, про те, як, умираючи, вона дала мені ім’я…

— Лана?! — вимовляють одночасно кілька голосів.

— Що? — запитую я.

— Розповідай, — хрипло каже Мавр.

Я розповідаю про плесо Блискавок, про прихід весни, про обряд ініціації, про розвилку в майбутньому і про своє рішення. Усі слухають. Алекс налягає на педалі. Коли я доходжу до атаки на Завод, лампочка, що розпалилася до білого блиску, раптом лопається й розлітається скляними скалками.

Ніхто не мовить ні слова.