Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Я зітхаю.

— Стій і чекай, — повторює він утретє. — Я пішов.

Я чую, як від’їжджає поліцейський веломобіль. Тоді помалу піднімаю ґрати. Це не так уже й важко. Навіть зараз я можу вибратися звідси на вулицю…

А далі що? Римуса немає. Гнізда спорожніли. До кого в цьому місті я можу звернутись — не до Гната ж, який жив у сусідній кімнаті?!

А полісмени довкола так і нипають…

Роздумую ще трохи. Тоді, крок за кроком, починаю спускатись.

Я все ще слабка, але й зусиль тут багато не треба. Після залізної драбини на вершечок громовідводу цей спуск під землю — просто дрібниця.

Мої ноги й руки виконують звичну роботу. Тьмяне світло, що пробивається крізь решітку, не може нічого освітити: тут майже суцільна пітьма. Але ж і дивитися ні на що. Вологі стінки. Звук моїх підошов і важкий подих відлунюють і повертаються знову. Утворюється вигадливий, мереживний ритм.

Я згадую Хазяїна Заводу, як він піднімався слідом за мною залізною драбиною: «Коли втомишся, відпочинь, я почекаю». Чогось останнім часом я занадто часто його згадую…

Опиняюсь на дні колодязя: далі сходинок немає. Роззираюсь. Ніс і вуха промовляють значно більше, ніж очі: чую порожній простір. Зліва віє холодом і гнилизною. Справа — теплом і цвіллю. Де я? Чого мені чекати?

Єву знайшли в колекторі. Як вона там опинилась?

Хочеться негайно піднятись нагору й вибратися на поверхню, але я зволікаю. Якщо тут життєїди, тим краще. Я розквитаюся з ними й за Єву теж. Нехай приходять.

Згодом у коридорі справа блимає світло. Ближче. Ближче. Людина намагається ступати безшумно, але я все одно її чую. Кроків за десять вона зупиняється.

Промінь ліхтаря заливає мене всю. Ліхтарик слабенький, не те що в погонича. Звичайний супереспандер.

— Що? — роздратовано запитую я. Якщо це життєїд, його чекає великий подив. І розчарування, мабуть, теж.

Чоловік із ліхтарем мовчить. Я не можу розгледіти його обличчя.

— Що? — повторюю я, роблячи крок назустріч. У лівій руці в нього ліхтар, у правій — зброя, я не можу розібрати, яка, і це зле…

— Ти? — запитує він ледь чутно, але луна підхоплює його голос і грає — від стінки до стінки.

— Так, я.

— А це я, — каже він і освітлює своє обличчя.