Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— …овк.

— Що?

— В…овк, — видавлюю я.

Бачу, як розширюються очі полісмена. Він повільно піднімає забрало. Цьому чоловікові років двадцять п’ять. До чола прилипли пасма чорного волосся.

— Як звали… того, хто тебе… відвантажив? — мовить пошепки.

Я не одразу розумію, про що йдеться.

— Те… Стефан. Ло… вець.

— Не може бути, — каже він із забобонним жахом. — Не може бути… Отже, це правда!

В його очах блищать сльози. А може, мені здалося.

Тепер ми їдемо ще швидше, але вже без сирени. Небо світлішає. Я й далі лежу в кузові, до мене поступово повертається спромога рухатись, але я ще слабка, як ганчірка. Полісмен налягає на педалі, заїжджає в низький пасаж (колись тут була торгова зона, тепер вітрини забито) і, завернувши у вузький провулок, зупиняється.

— Вилізай.

Я заледве піднімаюсь. Шия не рухається: щоб роззирнутись, доводиться повертатись усім тілом. Сірі стіни, уздовж хідника смужки відбивачів, заляпані брудом, водостічні ґрати на асфальті.

— І куди? — запитую я, ледь обертаючи величезним, як губка, язиком.

Він не відповідає. Береться за ґрати каналізаційного стоку (його руки в рукавицях), ривком піднімає. Відкривається шлях униз, я бачу залізні скоби на вертикальній бетонній стінці.

— Туди, — каже полісмен, переводячи подих. — І дуже швидко. Я вже мусив повернутись.

Заглядаю в колодязь. Звідти віє вогкістю. Непривітне місце.

— Чому я маю тобі довіряти?

— Бо заради тебе я ризикую шкурою.

Дивно, але ці його слова переконують мене краще, ніж півгодини докладних пояснень. Спускаюся в люк. Полісмен — чи хто він такий? — установлює ґрати на місце. Я бачу його — вгорі, крізь ґрати.

— Іди вниз, доки не потрапиш у колектор. Там стій і чекай. Нікуди не відходь, ясно? Просто стій і чекай. Там небезпечно.