Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Усе повторюється, як у страшному сні. Як тоді в аптеці, коли купувала ліки для сина Перепілки. У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки, зачіпаючи манекени.

Заплющую очі. Смерть не дихає в потилицю: їм наказано брати мене живою. То що ж…

Двоє у дверях лише починають рухатись, їхні ритми вповільнені. Той, що вийшов із підсобки, йде не як боєць — як мисливець. Його примітивний ритм трохи скрашують гучні пластмасові манекени, порожні всередині: падаючи, вони штовхають одні одних, гуркіт злагоджено йде по висхідній.

Я припадаю до підлоги й повертаюсь навколо своєї осі, як жорна, — підсікаю того, що був за спиною. Один із тих, що в дверях, піднімає руку з розрядником — занадто повільно. Розрядник летить у куток. Репетує продавщиця — саме репетує: для неї все, що відбувається, дике, жахливе, ніби я перетворилась на смерч посеред магазину.

Обеззброєний полісмен поковзується на якійсь ганчірці й падає. Валиться манекен. Відлітає кучерява усміхнена голова, красиво котиться, підстрибуючи, — у цьому падінні є стиль, є ритм.

Третій і далі стоїть у дверях. Чекаю, коли він накинеться, але він зостається на місці. Минає секунда. У мене ще є час, але дуже-дуже мало… З його рота — з трубки — вилітає тоненька голка і впивається мені в щоку.

Це паралізатор.

Підкошуються коліна, але я ще стою; трощачи скло, кидаюсь у вітрину. Ноги ще тримають… з кожною миттю слабшають… крізь дощ скляних бризок я вилітаю на вулицю, завертаю за ріг…

І падаю.

Він підбирає мене і, зовсім не турбуючись про поранених товаришів, вантажить у поліцейську машину. Сам сідає на педалі. Натискає щосили, смикає мотузку сирени, дике виття лунає над вулицями, де ми їдемо. Люди кидаються врозтіч з дороги. Їде поліція, везе важливу здобич!

Я при тямі. Лише майже не відчуваю свого тіла. Можу згинати й розгинати пальці, але це, мабуть, усе. Щока, в яку вп’ялася голка, здається крижаною. Відмороженою. Я лежу на спині й бачу тільки верхні поверхи будинків. Туман згущується. І тому я не можу зрозуміти, якими вулицями мене везуть.

Сирена стихає.

Наближається енергетична година, людей на вулицях усе менше. Уже не чути ні сміху, ні голосів, ні шереху підошов об асфальт. Незабаром ранок. Чую короткий тоненький скрип: полісмен тисне на гальмо. Приїхали?

Він підводиться з сідла й схиляється наді мною. Його обличчя закрите щитком. Я бачу, як очі поблискують в оглядових щілинах.

— Отже, ти — Лана?

Можу лише ствердно опустити повіки.

— Що було на барабані, який Римус тобі подарував?

Я мовчу. Лише кліпаю.

— Ти вже можеш говорити, — цідить він крізь зуби. — Нумо, згадуй, що було намальовано на барабані! Чи ти не знаєш?

Я ледь стискаю губи. Рухаю язиком. Говорити навряд чи, радше мукати…