Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Я притискаюся до дерева всім тілом. Я — дерево. Я його частина. У моїх жилах — деревний сік. Я нерухома… Я завмерла!

Щуп торкається підошви черевика. Вся моя сила волі йде на те, щоб не смикнутися.

Щуп піднімається вище. Торкає холошу. Сковзає по деревному стовбуру, обмацує кору, торкається моєї спини…

Я перестаю дихати.

Другий щуп з’являється просто переді мною. І повільно торкається обличчя.

Я не рухаюсь. Я дерево. Дереву однаково, хто його торкається. З деревом заграє вітер, блукають по гілках птахи, дятел довбе кору…

Із різким роздратованим пищанням щупи зникають. Миттєво втягуються усередину, під корпус механізму. Розхитуючись на трьох ногах, автомат іде до наступного дерева.

Я сиджу на гілці цілу ніч. Чую, як автомати нишпорять по лісу. Чекаю, що вони повернуться. Чекаю, що з’явиться Хазяїн; пошуки тривають довго, при світлі й у темряві. Нарешті автомати відступають на Завод.

Я боюсь, що вони залишили сторожа, який дочекається, коли злізу з дерева, і тоді схопить мене. Тому я сиджу на гілці до ранку.

Уранці ліс прокидається. Іржавий ліс. Дерево, що дало мені притулок, вкривається росою. Я жадібно облизую кожну голочку Тоді спускаюся вниз (руки-ноги оніміли так, що ледь не падаю) і злизую росу з трави.

Роса на моєму одязі. На волоссі. Роса змиває кров з обличчя й долонь. Я вмиваюся в росі — й оживаю. Ніби й не було страшної ночі. Ніби ми гуляємо в лісі — з Ярим… Але ж Ярий залишився в селищі трьох родів! І, може, чекає на мене? Може, якщо я повернуся й розповім усім правду, він пробачить мені?

Я не наважуюся вийти з лісу на відкритий простір. Ховаючись за стовбурами, підбираюся ближче, бачу горбки іржавої глини і звалені на них порвані барабани, непридатні бубни, зламані трембіти. Цвинтар моїх друзів. Цвинтар наших надій.

Роса висихає. Піднімається сонце. До селища — всього півдня ходу. Як мене зустрінуть? Що я побачу, коли повернуся?

Сідаю на траву. Страшенно хочеться їсти… І хочеться відпочинку. Спокою. Нормального людського життя. Вогню в печі. Розмов. Чоловічих і жіночих облич. І дітей. Як мені не вистачає настирливих, галасливих дітей, які вічно крутяться під ногами, яких так багато в селищі!

А якщо автомати побували й там?

Хазяїн не признавався мені, скільки я його не розпитувала. Ці стовпчики на екрані, ця вібрація стін, цей вітер у коридорах Заводу… Може, всі три роди вже там? І діти?

Розумію, що цього не може бути. Щоразу перед поглинанням приходив вагончик із міста…

З міста.

Як відреагували люди, прочитавши на екрані моє послання? Збій, аварія, нестикування? Не звинувачувати ж у помилці пікселів — вони всі діяли чітко за командою ритм-блоків…

«Шукайте СІНТ». Я могла порадити б їм що-небудь розумніше. «Не вірте контролерам, ловцям…» А як вони розрізнять, хто ловець, а хто ні?