Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Драбина трясеться. Мій ворог піднімається слідом за мною. Або в нього немає пістолета, або він хоче розірвати мене голими руками. Він же значно вищий за мене і фізично сильніший…

Ще побачимо, хто сильніший!

Долоні липкі. Я не відчуваю болю. Мені треба будь-що дістатися залізного майданчика. Тоді матиму шанс.

— Стій! Уб’ю!

Я майже відчуваю його руки на своїх щиколотках. Додаю швидкості. З погойдування громовідводу, із гудіння залізних щаблів, із мого власного хрипкого подиху народжується ритм, я ловлю його й підлаштовуюсь до нього, він підхоплює й несе, як швидка вода.

— Дурепа!

Здається, він відстав. Трохи, але відстав. Я не зменшую швидкості. Зараз! Ще трішки!

Ось він, люк. Я востаннє підтягуюся — і вибираюся на залізний майданчик на страшній висоті.

Сонце хилиться до обрію. Гори лежать навколо, як зубці величезної корони — зелений ланцюг, за ним синій ланцюг, за ним золотаво-димчастий. Вітер приносить запах трави і хвої. Я завмираю — наче громовідвід у чеканні блискавки…

— Лано, стій!

Я бачу його обличчя в отворі люка. Його очі вперше виглянули з тіні орбіт, я розрізняю їх колір. Вони зеленувато-карі.

Одним ривком він піднімає своє велике могутнє тіло на край майданчика. Я відступаю. Між нами два кроки, не більше.

— Стій, — каже він. — Послухай, нічого страшного не сталося. Ти зробила дурницю. Тільки й усього. Я не буду тебе карати. Я навіть не буду тебе…

Одночасно він робить крок уперед — і я, відступаючи, вихоплюю з-за пояса згорнутий екран.

— Лано!!

Його руки хапають повітря за міліметр від моїх грудей. А я вже валюся назад. Уже падаю, і вітер реве у вухах.

— Лано!

Вітер грає мною, як порожньою обгорткою від бутерброда. Я перевертаюся раз, удруге, плутаю верх і низ, в очах темніє… І, майже непритомніючи, розгортаю екран.

Ривок! Моє падіння сповільнюється. Потім пришвидшується знову. Я бачу, як заледве, долаючи опір повітря, розкриваються складки й перетинки, як раптом спалахують зеленим сенсори, як кожна ниточка й жилка екрана-крила напружується…

Я перебираю руками, обмацую несучі ребра крила-екрана, ловлю вітер. Це єдине, що може ще врятувати моє життя. Я вишу на розгорнутому крилі, вчепившись руками в жорсткі перетинки, усе ще падаю…