Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Дрезина смикається, я хапаюсь за поруччя й прокидаюся. Ще одна розвилка? Чи це частина сну? Он як розігналися слимаки, вітер свистить у вухах, і куртка майже висохла.

Попереду зринає світло. Рвучко підводжуся: скільки ж я проспала?!

Дрезина, збавляючи хід, викочується до земляного насипу. Налітає на буфери — я ледь не падаю. Клацає важіль — скляне колесо автоматично піднімається, слимаки все ще біжать, але зчеплення з ходовою частиною немає.

Зістрибую з дрезини. Бачу відчинені ворота. Бачу людину з ліхтарем у руці. Хто це? Хто мене зустрічає?

— Накаталася? — запитує знайомий голос.

Хазяїн світить мені в обличчя ліхтарем.

— Ти вважаєш мене йолопом, Лано? Ти гадаєш, я показав тобі це місце, щоб ти легко втекла? Там лабіринт! Пастка для дурнів!

Я б’ю його в лице. Намагаюся вдарити. Він легко блокує мій удар і, мало не зламавши мені руку, відкидає назад. Я заледве втримуюся на ногах.

— Тобі не достатньо тих людей, яких уже закопали під стінами? Ти приведеш інших?

Перед очима на секунду стає світло-світло. Я відлітаю, б’юся потилицею об стіну. Тепла кров із носа заливає підборіддя й губи. І тільки тоді розумію, що він мене вдарив.

Я сповзаю по стіні. Падаю. Я здолала Цар-матір, але він занадто сильний. І сила його інша.

Він іде до мене. Я бачу, як м’яко ступають по перемішаному з глиною гравію його важкі черевики. Хочу заплющити очі, але змушую себе дивитись.

Він нахиляється. Бере мене за комір. Підтягає вище… і раптом піднімає на руки.

Залізні двері зачиняються за його спиною. Я знову на Заводі. Знову огидний запах жовтого туману. Знову ненависний ритм і гул — на грані чутності.

Хазяїн Заводу несе мене, не кажучи ні слова. Несе так обережно, ніби я його найбільший скарб.

Він відпоює мене солонуватою водою і розповідає, як у юності ганявся у пневмотунелях. Виявляється, багато років тому в місті була система пневматичних перевезень: вузькими тунелями, прокладеними над і під землею, переправляли вантажі за допомогою повітря під тиском. Хлопці-розбишаки літали в цих потоках на саморобних крилах і повітряних дошках — як я розумію, саме там, у пневмотунелях, зародилося мистецтво польоту, яким оволоділи потім дикі мешканці веж.

І Хазяїн, який ще не став тоді Серцем Заводу, літав разом із ними.

Це було небезпечно, значно небезпечніше, ніж теперішні польоти диких. Пневмонавти — а серед них чимало було й дівчат — нерідко калічилися й навіть гинули, у них лопалися барабанні перетинки і йшла носом кров. Та вони все одно ганяли — літали вузькими темними тунелями, всього на мить випереджаючи купу яких-небудь летючих мішків чи коробок, завжди об заклад, на виграш, і переможцем ставав той, хто дійшов до фінішу першим, без втрат і травм.

Хазяїн розповідає мені все це докладно: як робилися крила, як обточувались повітряні дошки, як це все працювало, — і я прекрасно розумію, що він не бреше. Він справді там був і вижив. І літав, мабуть, одним із перших.

Я лежу й слухаю. Ні про що не запитую. Я не можу говорити: у мене сильний жар, голова свинцева, з очей течуть сльози — не тому, що я плачу. А просто сльозяться очі. Запалилися всі рани й подряпини, він обробляє їх маззю. Напуває мене й годує з ложечки. Носить на руках у лазничку. Я не можу пручатися. Та й що б я робила без нього?