Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

У горлі пересихає. Не стримавшись, набираю собі води зі струмка і п’ю. Знову виловлюю самок, лічу їх і складаю просто на платформу дрезини. Вони хочуть розповзтися. Я ловлю їх і, одну за одною, вкидаю в колесо.

Важка рідина грає. Вириваються пухирі — як в окропі. Майже вертикально нагору вискакує сірий самець, за ним — рожева самка, і в ту ж мить равлики всією масою навалюються на стінку колеса. Їх накриває хвилею рідини, вони знову навалюються, їх знову накриває важкою хвилею. Колесо крутиться…

Але платформа не рухається.

Опановую себе. Надіваю окуляри й уважно вивчаю дрезину. Та звісно, для того, щоб колесо зчіплювалося з ходовою частиною, потрібно його опустити. Ось і важіль.

Важіль не піддається. Я обламую нігті. Колесо зі слимаками крутиться все швидше, гуркоче все дужче, щомиті може прийти Хазяїн… Важіль натужно клацає. Колесо опускається, сполучаються зубцюваті шестірні, натягається ланцюг. Дрезина рушає.

Кілька хвилин стою, дивлячись, як віддаляється насип. Як усе далі від мене втікають залізні ворота заводу. Гуркіт коліс відбивається від глинистих стінок тунелю. Равлики, як божевільні, рвуться на сушу, на слизьку стінку. Блищать ртутні кульки у них на підошвах. Колесо повертається, слимаків знову накриває хвилею, вони знову рвуться на сушу, і дрезина котиться…

Коли світло на початку тунелю остаточно гасне, вперше дивлюся вперед. У нічних окулярах усе червонясто-буре. Я бачу лише стіни і рейки.

Іноді тунель повертає. Тоді колесо з равликами нахиляється, а я, щоб не впасти, хапаюся за низьке поруччя.

Чим довше дивлюся вперед, тим виразніше здається, що мене проковтнула величезна змія. І ось я сковзаю по її стравоходу. Корені дерев, що іноді проступають на стінах, здаються ребрами. Я відвертаюся. Сідаю на витерту шкіряну подушку — спиною до напрямку руху. Знімаю нічні окуляри.

Пахне вологою і цвіллю. На мені мокрий одяг — я мерзну. Обхоплюю плечі руками. Ну ось. Усе в мене вийшло. Тепер залишилося ще трішечки.

Слимаки несуться по скляних стінках, мерехтять кульками на підошвах, прагнуть продовження роду. І я мчу крізь темінь підземного ходу. Що чекає мене в місті?

Так, скорчившись, намагаючись зберегти тепло, я дрімаю. Прокидаюсь від різкого «клац» і одночасно — ривка. Гарячково хапаюсь за поруччя.

Дрезина звернула.

Що це так клацнуло під колесами? Була там стрілка, розвилка колії — чи мені приснилося? Може, просто камінь упав на рейки?

Розвилка.

Я бачу розвилку, казав Головань. Хто був мудрішим — він, який в усьому шукав імовірності, чи Цар-мати, яка завжди бачила один-єдиний шлях і єдину мету? Головань мертвий. Але ж і Цар-мати мертва. Хто мені тепер скаже?

Я засинаю. Я страшенно втомилася — за ніч на гілці жодного разу не зімкнула очей. Мене студить. У мене все болить…

Дрезина котиться й котиться. Скільки їй ще котитися? Вагончик канатної дороги повзе майже добу. Але ж він іде не по прямій і повільніше…

Я сплю, тримаючись за поруччя. Мені сниться молода жінка. Вона веде мене за руку. Я маленька. Я теж була дитиною; зле, що майже не пам’ятаю той час. Лиш уривками. І звичайно, мені ніколи не снилися батьки.

Я хочу побачити обличчя цієї жінки. Але воно занадто високо. Її увесь час щось відволікає: то вона відвертається, роздивляючись вітрини, то зустрічає знайомого й довго з ним розмовляє, а я піднімаюся на пальчики й усе намагаюсь побачити її обличчя. Нарешті, втративши терпіння, кличу, тупочу ногами, вимагаю: мамо!