Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

А потім різкий порив вітру, ніби підставлена долоня, перетворює падіння на легкий політ.

Я лечу, як птах. Я бачу світ згори. Я бачу гори, ліси й луки. Сонячні промені пробиваються крізь діряві хмари — віяло променів, розставлені пальці. Кольорове небо над головою, кольорова земля внизу, мерехтливе зеленувате крило — ніби тонке віко, ніби крильце бабки. Я лечу…

Поривом вітру мене зносить убік. І прямо на шляху, на відстані, здається, витягнутої руки, виступає з туману бетонна стіна.

Я різко змінюю нахил крила…

Мене підкидає й проносить над стіною, я черкаю по бетону підошвами черевиків. І знову падаю, але тепер унизу — хирлявий, іржавий ліс…

І знову падіння переходить у політ. Цього разу майже горизонтальний. Частка секунди…

Я врізаюся в колючий чагарник.

Дуже колючий.

Долоні мої роздерті до м’яса. Обличчя подряпане, голова болить, на лобі ґуля завбільшки з кулак. Але я жива. І я вільна.

Завод поруч. Завод близько. За кілька секунд після мого приземлення-падіння навалюється тиша. Уповільнює серцебиття. Сіє паніку.

Я біжу, тілом прориваючи цю смертоносну вату, і невдовзі вже чую хрускіт гілок під ногами. Власне серце. Хрипкий подих. Я вийшла з зони антиритму. Я перемогла. Переможно оглядаюсь…

Щоб побачити крізь хирлявий лісок, як залізні ворота відчиняються, і з чорної темряви — не можу спокійно в неї дивитись — висуваються, напівприховані жовтим димом, механізми.

Хазяїн бачив мій політ. Не знає точно, жива я чи ні, хоче пересвідчитися. Автомати принесуть йому моє тіло. Або непритомну мене. Або засічуть рух, упіймають на бігу, скрутять, притягнуть назад…

Долаючи біль, залізаю на найвище дерево. І сиджу, притиснувшись до стовбура, серед колючих гілок.

Автомати все ближче. Шикуються півколом. Періодично викидають уперед і в сторони гнучкі щупи з сенсорами на кінці. Один збиває — на льоту — птаха. Сиплеться пір’я, як чорний сніг.

Мені треба стати частиною деревного стовбура. Злитися з ним. Охолонути, віддати стовбуру все тепло… Дерево,дерево, врятуй мене!

Один із автоматів — ходячий пристрій на трьох ногах, із трьома пазуристими маніпуляторами — оглядає сусіднє дерево. Щупи витягаються на десять метрів угору, трясуть гілку за гілкою. Падають шишки. Обшукавши черговий об’єкт, механізм іде до наступного. До дерева, на якому сиджу я.

Хочеться закричати й кинутися вниз. Спробувати втекти. Бодай спробувати! Але я сиджу — і запізно згадую, що моя кров заплямила нижні гілки. Кров із поранених долонь.

І автомат знаходить кров.

Лютим зеленим вогнем спалахують сенсори. Висувається антена — він передає сигнал Хазяїну? Щупи — їх два — обвивають стовбур із двох боків. Повільно, неквапно рухаються все вище. Обмацують гілку за гілкою.