Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сонце піднімається — червоне, у клаптях хмар. Буде вітряний день, як я й передбачала. З півдня наближається маса теплого повітря, на півночі стіною стоїть холодне, і ось коли вони перетнуться…

— Ходімо, — кажу я.

І ми вирушаєм — спокійно й буденно, як на полювання. Спускаємося вниз із пагорба і далі йдемо вздовж річки. Не дивимось назад, але знаємо, що все селище проводжає нас поглядами.

Опівдні збираються хмари. Відчуваю, як вони сунуть з усіх боків. Намагаюсь дихати глибоко й розмірено: зіткнення грозових фронтів має відбутися просто над Заводом. Ще кілька годин — і ми побачимо схили, порослі іржавим лісом, бетонний саркофаг і вкриті кіптявою громовідводи над стіною жовтого диму.

Добре, що всі мої супутники вже бачили Завод — здалеку. Кожен молодий мисливець рано чи пізно приходив сюди, — страхітливе місце притягало, як магнітом. Кожен наодинці з собою переживав цей страх — перший погляд на чудовисько. І тому зараз, коли ми всі разом опиняємось на пагорбі, нічого особливого не відбувається. Ну серце пропустило удар. Ну хтось різко втягнув повітря крізь стиснуті зуби. А більше нічого: обличчя залишаються спокійними, хтось навіть усміхається.

— Якщо блискавок буде не чотири, а три, — бурмоче Головань, — або якщо вони вдарять не відразу, а з перервою в частку секунди… Чотири вишки відтягнуть їх на себе. А нам потрібна п’ята блискавка — всередину, в осердя. Май на увазі, що захисний контур відімкнеться ненадовго… Тобто увійти туди й вирубити Серце треба буде протягом десяти хвилин… Нехай п’ятнадцяти.

Поки смерч і злива хазяйнуватимуть назовні, ти, Лано, маєш увійти всередину.

— Увійду, — кажу я, стримуючи тремтіння.

Тримайсь дивиться на мене широко розкритими очима — як на диво.

— Тримайсь, — кажу я йому й нервово усміхаюсь. — Порядок буде такий: зараз ми, всі разом…

Налітає вітер. Куйовдить моє волосся. Пригинає верховіття дерев.

— Ми підемо до Заводу, одночасно закликаючи грозу, — закінчую я. — Зливу, вихор, смерч… Сюди. На нього.

Моя армія готує барабани, трембіти, бубни та змійовики, а я раптом згадую Ярого. Він мені потрібен — тут і зараз. Він мені потрібен!

І я мимоволі обертаюсь. Вдивляюсь у схили гір навпроти. І майже бачу, як він біжить — сюди, до нас. Бути з нами. В руках у нього старе мисливське калатало… Якщо тільки він зараз прийде, присягаюся Вовком, ніколи не пригадаю йому… все забуду! Тільки нехай прийде!

Шумить вітер. Розгойдуються верховіття. Моя армія дивиться на мене і не може зрозуміти, чого я чекаю.

Схил, звідки ми з’явились, порожній.

— Лано, — стиха каже Головань.

І я розумію, що Ярий не прийде. І що гроза, за допомогою якої ми здолаємо Завод, підійшла вже так близько, що можна відчути її запах.

Зручніше прилаштовую великий барабан Тримайся. Витягаю з-за пояса оправлені шкірою барабанні палички. Підношу їх над декою, на мить завмираю…

І вони опускаються на барабан, ніби з власної волі.