Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Яка різниця, запитує здоровий глузд. Ти в горах, де немає людського житла. Де сніг і холод. Де неможливо вижити. То що ж краще: борюкатись, долаючи біль, мучитись — і все одно померти післязавтра, чи спокійно заснути зараз, дивлячись на кольорові зірки?

Притискаюся спиною до дерева, ніби прошу в нього поради. Та дерево не відповідає. Воно саме заснуло мертвим сном. Або замерзло.

Я згадую Єву, як вона згасала без підзарядки. Ось так помирають синтетики: у них не залишається бажання жити. Адже для того, щоб жити, треба постійно докладати зусиль. А щоб померти, треба просто розслабитись і заплющити очі…

Від цієї думки мені робиться… ні, не страшно. Гидко. Що б сказали Алекс, Мавр, Перепілка, Лесь… Що б сказав маленький Перепілчин син, коли б вони всі дізналися, що я померла покірливо, як синтетик?!

Я збираю всі свої сили. Згинаю й розгинаю закоцюблі пальці. Від болю сльози підступають до очей. Я нахиляюсь уперед. Встаю рачки. На ноги звестись не наважуюсь, щоб знову не провалитись. І якщо чесно, я не впевнена, чи вистачить на це сил.

І я йду, як звір, на чотирьох. Повзу на животі. Знову рачкую. Куди мені йти: вгору по схилу чи вниз? Нагорі мене не чекає нічого, крім вітру. А внизу, може, й тепліше. Я йду, йду, йду, аж поки чистий сніг переді мною стає м’ятим, переораним: я повернулась до своїх-таки слідів. Ходжу — навкарачки — по колу!

Повертаю в інший бік. Іду — повзу — вздовж схилу, зовсім вже не розуміючи, куди й навіщо рухаюсь, аж раптом вітер доносить далекий удар барабана.

Бум-м.

Ні про що не думаючи, повертаю на звук.

Бум. Бум-бум. Дивний ритм. Барабан то змовкає, то знову звучить. Звук його, спершу ледь чутний, стає все голоснішим, усе впевненішим…

Бум! — чути просто у мене над головою.

Я зупиняюсь. Випростовуюсь. Дивлюся вгору.

Наді мною нависає гілка дерева. І на самому її краю, зачепившись ланцюгом, висить мій старий барабан — подарунок Римуса.

Отже, я так і не змогла зупинити ланцюгом блоки на даху вагона. Ланцюг вислизнув, і барабан упав — переді мною чи відразу після мене, а може, ми летіли разом. Сталевий ланцюг виглядає так, ніби його жували страхітливі зуби. Але сам барабан цілий. У світлі місяця я чітко бачу зображення вовка на верхній деці.

Кладу на деку змерзлу долоню. І, сама не знаючи нащо, починаю відбивати ритм.

Він звучить спершу тихо-тихо. Підлаштовуючись до ритму серця. А може, це моє серце, почувши знайомий ритм, почало битися сильніше?

Я відчуваю, як усередині мене народжується тепло. Від кожного удару воно робиться все гарячішим і гарячішим. По артеріях, по капілярах тепло рветься назовні — до обличчя. До ніг, до рук. До шкіри.

Барабан звучить усе голосніше, і вже незрозуміло, чи я на ньому граю, чи він на мені. Мої щоки відігріваються. Губи теплішають. Згинаються пальці на ногах — і я відчуваю кожен м’яз. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать по потилиці, по шиї прохолодні цівки і випаровуються просто на шкірі. Від мого одягу валує пара.

Вода стікає по куртці — і піднімається туманом. Висихають штани. Підсихають черевики. Дека барабана гаряча — мої долоні червоні, як роба пікселя, якщо поглянути на неї спереду. Мені тепло! Мені жарко, і я можу рухатись!

Навколо мене тане сніг. В ньому утворюється проталина, я просідаю глибше і на всяк випадок перестаю грати. Не провалитися б знову, цього разу до самої землі!