Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Та він не входить. Замість цього у двері пролазить рука і хапає мене за горло. Я надто пізно розумію, що він в окулярах. Він бачить у темряві, а я ні!

Холодні тверді пальці стискаються у мене на шиї. Майже непритомніючи, б’ю стилетом по чужій безжальній руці. Стилет — подарунок Римуса — вдруге рятує мені життя: пальці Григорія на мить слабшають, і мені вдається вирватись.

— Погань! — сичить Григорій.

Він уже всередині вагона. Я ледве бачу його тінь. У правій руці в нього ніж. Ліва спливає кров’ю. І криваві вогники відбиваються в круглих опуклих окулярах.

— Я тебе не вб’ю. Ти маєш бути живою… Без очей, без вух, без пальців…

За спиною у нього — прочинені двері. Пірнувши під занесений ніж, я кидаюся на ворога, поціляючи головою в живіт. Та Григорій ухиляється зі спритністю, якої я не сподівалась від немолодого огрядного синтетика. Ніж свистить біля самого мого обличчя. Я сахаюся, спиною налітаю на двері, спотикаюсь і падаю. В останню мить щастить ухопитися за підніжку вагона — вузьку залізну сходинку.

Я вишу на руках над чорною безоднею. Виє вітер, проймає до кісток. Згори на мене дивиться Григорій. Червоні окуляри роблять його обличчя потворним і страшним.

— Отже, ти живеш своїм ритмом? — питається, знущаючись. — І довго прожила?

Вітер грає моїм тілом, як стрічкою. Раптом згадую Алекса: як він учив мене ловити вітер і нічого не боятися. «Дикий живе з любов’ю і помирає без страху…»

Я готова відпустити пальці. Та Григорій міцно бере мене за зап’ястя і втягає на підніжку.

— Якщо я тебе не довезу, мені не дадуть шостої дози, — бурмоче він собі під ніс. — Не кажучи вже про сьому…

Підніжка, вузька й довга, тягнеться вздовж стінки вагона до дверей у кабіну. Прочинених дверей.

Я нахиляюся до Григорія, ніби збираючись поцілувати, і щосили кусаю його за підборіддя. Огидна жорстка щетина. Солона кров.

Він горлає й відштовхує мене. Дивом утримавшись на підніжці, поспішаю до дверей в кабіну — маленькими кроками, боком. Григорій намагається дотягтися ножем — і промахується лише на кілька сантиметрів. Ніж розрізає на мені куртку — під рукавом.

— Стій! Уб’ю!

Я й не думаю стояти. Вдираюсь до кабіни, замикаю двері. Тут тепло, з-під дверцят грубки пробивається рівне червоне світло… але немає внутрішньої клямки на дверях! Теліпається залізний гачок — а петлі немає!

Круті сходи ведуть нагору. У стелі — люк. Ні про що не думаючи, а тільки рятуючись від людини з величезним ножем, лізу нагору. Навалююсь плечима на люк…

Мене хапають за щиколотку. Я б’ю ногою, видираюсь, пролізаю в люк, викочуюсь на дах вагона, і в цю мить із-за хмар виходить місяць.

У місті я бачила місяць лише раз чи двічі в житті. Такого місяця — величезного й жовтого, як божевільне око, — я не бачила ніколи.

Дах вагона плаский. За метр над ним тягнеться залізний трос із руку завтовшки. Поклацують блоки, котяться по тросу. З труби грубки довгим сірим хвостом тягнеться дим. А внизу, скільки сягає око, — чорні й білі гори, що поросли такими велетенськими деревами, яких я не бачила навіть на картинках.