Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Кому краще? — Я підсміююсь у темряві. — Послухай, зараз я закрию матрацом дірку в підлозі. Буде повний вагон диму. Всі задихнуться уві сні. Що скажуть твої начальники? Як ти гадаєш, вони дадуть тобі підзарядку на наступну ніч? Хоч би одну порцію?

Він лається.

— А якщо ти погасиш грубку, вони замерзнуть уві сні. — У мене зуб на зуб не попадає, але вже не від холоду, а від хвилювання. — їм так буде краще. Але винним будеш ти. Ти насправді винен: хто тебе за язика тягнув? Нащо ти розповів мені правду?

— Я пожартував, — каже він із ненавистю. — Мені просто заздрісно. Ви житимете, маючи все, що заманеться, щасливі… А я так і ганятиму вагони туди-сюди.

На частку секунди я йому вірю. Просто тому, що дуже хочеться повірити.

— Спи, — каже він майже ніжно. — Спи, завтра вранці… ти сама побачиш, як вам пощастило… Навіщо псувати собі життя напередодні такого щастя?

Я не бачу його обличчя, але чую дихання. Він бреше. Мені вдалось налякати його, і тепер він зі шкури пнеться, щоб виправити свою помилку.

— Ні, — тихо сміюсь, — тепер ти мене не обдуриш. Все, я пішла затикати дірку матрацом.

— Ти ж сама задихнешся! — вихоплюється в нього.

— Ну то й що? Чи не краще тихо померти замість того, щоб живцем іти в пічку Заводу? Чи що там у нього замість печі?

— Послухай! — У голосі така ненависть, що у мене мороз поза шкірою йде. — Якщо ти тільки рушиш з місця, я тебе…

— Що?

— Я тебе на клапті поріжу, — каже він глухо, і при червонуватому світлі грубки я бачу довге вузьке лезо. — Повільно.

Я сміюсь, намагаючись не виказати страху.

— Як? Ти там… Я тут… Як ти мене поріжеш, дурню?

Його уривчасте дихання заглушує і стукіт блоків на даху, і шум вітру, і тріск вогню в печі. Я спинаюсь на ноги. Знімаю з плечей матрац.

— То я пішла, Григорію. Шкода, звичайно, що так сталось…

Він вагається лише кілька секунд. Потім я радше здогадуюсь, ніж бачу, як він прямує до дверей кабіни.

Я притискаюсь до стіни поруч із дверима — нашими дверима, які відчиняються назовні. У правій руці в мене стилет, у лівій — барабан на ланцюгу. Чую, як відчиняються двері кабіни. Вогонь у грубці одразу розгоряється яскравіше. Я бачу обриси вагона і людей, що сплять на підлозі. Здається, минає вічність.

Рипить засув. Повільно-повільно прочиняються двері. Холодний вітер вдирається знадвору, разом із ним влітає жменя замерзлого крижаного пилу. Я чекаю, коли увійде Григорій, і тоді я вперіщу його барабаном по голові — збоку…