Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Він каже це таким тоном, як про непристойну хворобу. Я ковтаю слину.

— Так. Як усі.

— Отже, ти синтетик, — вступає Алекс. — Отже, ти підключена. Одержиш свій пакет — житимеш. Не одержиш — загнешся. Зрозуміло?

Я давно це знаю.

— Місце синтетиків — унизу, — повільно говорить старший. — Ніколи більше не піднімайся вище двадцятого поверху. Або вилетиш у вікно. Зрозуміло?

Зрозуміліше нікуди.

Я ледве встигаю добігти до прохідної на призначену годину Прилаштовуюсь у хвіст черги. У страшному темпі надягаю робу, окуляри, навушники. Біжу на своє місце — одна з останніх. Микола дивиться на мене круглими очима:

— Я боявся, що ти запізнишся!

У мене навіть на роздратування не лишається сил.

Я страшенно стомилася. Потягла плече. М’язи ниють, при різких рухах болить суглоб. Але сильніша від болю — образа. Та хто вони такі? Як вони сміють із таким презирством цідити — «місце синтетиків унизу»?!

У навушниках починається відлік. Я з величезним зусиллям підводжуся. Розправляю плечі. В останню мить встигаю перевірити застібку роби: вона з’їхала праворуч на цілий сантиметр. Ледь встигаю повернути її на місце.

Іде перевірка: білий, червоний, синій, жовтий. Я розвертаюся, виконуючи команди. Я піксель, урешті-решт! Я маю зосередитися на роботі! Я піксель. Крихітна цятка на великому екрані. Я дуже гарний піксель, за це мені дають дев’яносто вісім енерго кожного дня опівночі.

Я синтетик… Ну то й що?

Виходить сонце. Екран відбивається у низьких хмарах. Усе місто зараз на мене дивиться. Нехай вони мене не бачать — але ж я частина екрана, великого, яскравого, я дарую людям радість!

Ритм у навушниках не дає ані секунди перепочинку. Він не дарує сили — він виснажує. Я ще слухаюсь його, ще танцюю… Скільки часу минуло: сім хвилин, десять? Що, лише три хвилини?!

Чер-си-чо-біл… Жовт-чер-жовт… Жовт-чер-чер-жовт…

«Енергетичне шоу — для вас, городяни!»

«Зношений одяг можна переробити на ганчір’я!» «Капелюхи з підігрівом — на енергії вітру!»

Я синтетик. Я синтетик. Якщо я погано сьогодні відпрацюю, мені не дадуть пакета. «Багато хто не доживає… Енергії не вистачає на всіх…» Хто це сказав?!

Я збиваюся. Встигаю побачити сповнений жаху погляд Миколи. Його страх передається мені, я намагаюся вирівнятися — і збиваюся ще раз. І ще.