Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

На великому екрані крихітна цятка раптом випадає із загальної картинки. В самісінькому центрі. Мені дуже хочеться все кинути і повалитися на платформу без сил. Та я тримаюся. Останні хвилини… «…для вас, городяни!»

Я падаю тільки тоді, коли сонце зникає і в навушниках стає тихо.

Виявляється, що мене оштрафували лише на один пакет. І не звільнили зовсім, а просто перевели на місце скраю, за номером 1001/005. Я дуже цінний працівник, написано у повідомленні. Якщо на новому місці проявлю себе з кращого боку, мій статус може бути відновлено.

Ну от, усе закінчилося добре. У мене є запаска. А завтра я підготуюся, гарно відпрацюю, і мені дадуть енергопакет…

Я знову згадую тих, із вежі, які вміють літати. Які синтетиків не мають за людей. А самі вони хто? І хто вигадав це огидне слово — «синтетик»?!

Сідаю на ліжко. Кладу на коліна барабан. Потроху починаю вистукувати ритм; барабан відгукується. Це не співчуття і ні в якому разі не жалість — це стримана, сторожка сила.

Тепер я думаю про Єву. Про те, що з нею сталося. Вона була синтетиком — як і я. Гнат синтетик. Білявий Микола синтетик. Навіть Довгий — також синтетик. Римус…

Ці, що літають, знайомі з Римусом. Якби не страх запізнитися на шоу, якби не все, що потім сталося, я б не забула про таку важливу річ!

Барабан зі мною згоден. Він озивається довгим розложистим гуркотом — ніби перед бурею.

У Римуса покупці. Вперше бачу, щоб у нього щось купували. Огрядна дама, голена під нуль, купує іграшкову барабанну установку маленькому хлопчикові. Я давно вже не бачила у місті дітей, а в нашому районі їх просто немає. Хлопчик видається мені чимось подібним до звірятка. Я роздивляюся його, але близько підійти не наважуюсь.

Нарешті вони з матір’ю йдуть, і я можу поговорити з Римусом. Він уважно вислуховує все, що я йому — плутано, з образою, з обуренням — розповідаю.

— Як ти міг мене туди відправити! Вони ж мене мало у вікно не викинули!

— Вони тебе не визнали, — каже Римус, і в його голосі звучить тривога. — Чому ж… А мені здавалося, що ти така ж дика, як вони.

— Що?!

Римус киває.

— Вони дикі. Так їх називають. І ти — Дика… я був певен, що ти також.

— Я…

— Але вони тебе не визнали. Отже… я помилився, пробач.

Він на очах робиться старим-старим. Немічним. Ледь живим.

— Не переймайтеся так. — Мені стає незручно. Хіба можна — людина мені барабан подарувала, а я їй завдаю клопотів.