Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Я чула про таку забаву. Відпускають жертву, а потім наздоганяють — і вбивають ніби при спробі втечі. Така собі поліцейська розвага.

Ми біжимо. Пролітаємо крізь площу. Вилітаємо на вулицю, пірнаємо у підворіття, пробігаємо його наскрізь. Із-під ніг кидаються врозтіч пацюки. Нам учувається гонитва за спиною — цей контролер бігає так, ніби й не людина він зовсім…

Нарешті зустрічаються люди. Двірник крутить педалі машини для прибирання: із-під круглої щітки розлітаються обгортки цукерок і упаковки від енерджі-дрінку. Він дивиться на нас, як на шалених, і тоді ми трохи сповільнюємо темп.

При свідках контролер нас не вбиватиме…

Чи вбиватиме?

Ми нарешті наважуємося озирнутися.

Погоні нема. Давно пролунав рахунок «п’ять», та переслідувач так і не з’явився.

Ми падаємо на край хідника. Сідаємо, намагаючись перевести подих. Підповзає рознощик дрінку і з ним гусеничний візок із бутербродами. Бездумно встромляю в шпарину візка свою кредитну картку — засвічується обурене червоне око. Я забула: грошей нема…

А от дрінк нам належиться безкоштовно. Ми випиваємо по дві банки.

— Як ти?

Єва з хвилину мовчить, ніби дослухаючись до власних відчуттів.

— Дивно… В голові паморочиться. Слина гірка. Але ніби жива… Як ти гадаєш, він брехав?

Може, й брехав. Я знизую плечима.

— Він нас відпустив? — обережно запитує Єва.

— Та ніби.

— І соціальний код не записав?!

— Ні.

— Так не буває, — каже Єва, поміркувавши.

Я ледве підводжусь — усі м’язи ниють, усі суглоби болять.

— Слухай, подруго… Ранок настав. Ми живі. Чого ще? Ходімо спати, а то ввечері на роботу.