Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Тріска рухається по колу. Хтось швидко промовляє слова, кваплячись позбутися тріски, хтось, навпаки, хоче потримати її довше. А вогник усе повзе й повзе, підбирається до пальців. Усе важче утримувати тріску в руках.

— У мене був вогонь, — це знову Довгий. І, дуже швидко проказавши другу частину фрази, тицяє тріску Єві.

— У мене був вогонь… — Вона говорить повільно, не зважаючи на те, що жарина майже торкається її пальців, складених пучкою. — Вогонь пішов… Золо, не охолонь…

Вона хоче, щоб тріска догоріла в її руках. Але слова закінчилися, і, за правилами, затягати не можна.

Я отримую до рук крихітний недогарок. Він тріщить і дуже пече.

— У мене був вогонь, — починаю я. — Вогонь пішов… А-а-а!

Клята жарина так боляче впивається в шкіру, що я випускаю прогорілу тріску Дмухаю на пальці. Всі сміються.

— Ти програла, — каже Довгий.

Сама знаю. Тепер, за правилами, я маю цілуватися з усіма, хто сидить у колі. Дівчата хихотять. Хлопці задоволені, перезираються, шкіряться. І Довгий. І Фікус із корпусу «Б». І незнайомий здоровань із пухлими щоками. І Гнат… ото вже кого бачити не хочу.

А раніше я ніколи не програвала, коли ми грали в недогарок!

— Давай, — каже Довгий. — Хто перший?

— Ніхто, — кажу, не вагаючись. — Я не буду.

Довгий піднімає брови:

— Ти знаєш правила.

— Знаю!

Я розшукую на підлозі жарину. Вона ще світиться, вона гаряча. Витягаю з волосся сталеву заколку, підхоплюю жарину, ніби щипцями. Підношу жарину до обличчя…

В останню мить запитую себе: може, ну його? Перецілую їх усіх, нічого від мене не відвалиться?

Притискаю до губів те, що залишилося від тріски. Дуже важливо не закричати. Мене заливає піт, усю пересмикує від болю. Я випускаю жарину, вона летить на підлогу.

Всі мовчать. Навіть дівчата принишкли. Єва дивиться зі співчуттям. Гнат такий розчарований, що стає смішно.

— От дика, — мовить Довгий притишеним голосом. — То що, граємо далі?