Розділ «Кордон. Вторгнення»

Проїжджаємо, а це всього лише гілки і тіні, а здалеку здається, що беха стоїть. Сміялися. І лише Льоха не сміявся, тільки краєчки губ тремтіли. А потім і нам стало не до сміху. Бачимо виразно – стоять російські танки, п’ять або шість штук Т-72, ті самі, модифіковані, бурчать, і мінометна батарея, буквально за триста метрів уздовж дороги. Окопалися, зброя напоготові, для повного щастя не вистачає лише команди «вогонь!» – але солдати чомусь махають нам радісно руками, чи то вітають, чи то прощаються. Чому вони не стріляли? Чому не знищили нас? Для всіх це досі секрет. Швидше за все, не могли подумати, що з їх глибокого тилу може прийти така колона – чотири вантажівки з людьми, беха, два «уази» – звідки тут українські військові, якщо всі вони давно мусять лежати, розмазані і спалені на полях і дорогах? Автобус візьми, та й посигналь їм ще.

– Ей, Академіку, постав, де узяв! – це Автобус просить Академіка не чіпати автомат. – Нас же зараз за хвилину на вінегрет покришать.

– Руки сверблять.

– Так почухай свої руки, а автомат постав!

До Маріуполя прибули вранці. Ніхто на нас тут не чекав:

– Звідки ви взялися? – дивуються в штабі. – То хіба вашу заставу не знищили?

Тут зв’язок працював – всі швиденько подзвонили додому, правда, ніхто в подробиці не вдавався, та і складно про таке розповідати мирним людям. Це якщо б по всій країні війна вирувала, тоді нас хтось би міг зрозуміти, а так навіть і не розкажеш, що саме сталося. Хтось додзвонився в Амвросіївку, новини нас вразили:

– Сепари розстріляли Ашота. Прямо у центрі, привселюдно, за допомогу окупантам, тобто нам, прикордонникам. А казарми наші гранатами закидали – озвіріли зовсім сепари, думали, що не встигнемо ми піти, хотіли за ту колону помститися, що двадцять третього ми разом із Нацгвардією розхерячили. Троє наших, що там залишилися, в полон потрапили. Хана їм тепер.

– А що Кабан?

– Кажуть, зник кудись із лікарні, наче крізь землю провалився. Сепари на нього полювання відкрили, з ніг збилися, але знайти не можуть.

Розташували нас, поставили на харч і тиждень не чіпали. Автобус Льоху зі штурмової роти 93-ї аеромобільної бригади міцно під свою опіку взяв, так той його інакше, ніж «дядько Сергій», і досі не називає. Якось сиділи ми ввечері, пили чай із коньяком, дивилися новини по кретиноскопу, якраз про «Іловайський котел» розповідали. Тут Льоха і заговорив. Не знаю, вірити чи ні його словам до кінця, у страху, як кажуть, очі великі, але, схоже, що розповідав хлопець правду. Говорив він уривчасто, не завжди зрозуміло, але, в цілому, з тим, що ми чули про «Іловайський котел» раніше, сходиться:

«20 серпня нас, першу штурмову роту в складі 180 бійців відрядили на підмогу 51-й бригаді, в район Кутейникового – Осикового. Неподалік, здається, Дзеркального, на старій фермі, в бетонному ангарі був облаштований склад РАО. Нас розмістили трохи ближче до кордону, ми щільно засіли в «зеленці», нам сказали: «Чекайте наказу». Цього дня було відносно тихо, обстріл вівся, але нерегулярний і вкрай неточний, ми навіть не пригиналися. Міни лягали далеко, і ми жартували: мовляв, сепари зовсім стріляти не вміють, з ким там воювати?

24 серпня, на День Незалежності, о 5.30 ранку почався дуже потужний і купчастий мінометний обстріл. «Гради» били з території РФ, ми зазнали перших втрат. Щільність вогню була дуже високою, і в результаті прямого влучення почав вибухати склад РАО. Наші ж снаряди і міни стріляли в нас самих протягом години, не менше, і від цих вибухів у радіусі 400–500 метрів загинуло багато людей. Особисто я бачив, як загинули два наших медики, які побігли на допомогу пораненим. Всі, хто встиг, сховалися в окопи і вижили, а тих, хто біг, порвало осколками. Поранених ми забрати не змогли, так там і залишили. Товариш мій, Сашко Чернов, також загинув.

Коли РАО перестало вибухати, припинився і обстріл. Хто залишився живий, пішов збирали шматки хлопців, замполіт складав їх у купки і намагався упізнавати. Ми з самого початку просили дозволити стріляти у відповідь, але такої команди зі штабу так і не надійшло, а потім вже стало пізно – всі наші вогневі системи знищили.

Удень 25-го, через пару годин після закінчення чергового обстрілу, почалася зачистка: дві колони росіян зайшли з двох боків, узявши нас у кільце: близько 120 одиниць техніки, у тому числі броня, десь до 20 «камазів» з особовим складом (десь по 40 чоловік у кожній машині зазвичай), не менше. Йшли танки і беемде, за ними – піхота. Змітали все на своєму шляху, нікого не жаліли. Бачив сам, як Т-72 крутився на бліндажі з нашими пораненими, поранених у полі дострілювали двома пострілами – в груди і в голову – я сидів у посадці біля ставка і все це бачив на власні очі, хоча мозок відмовлявся вірити в те, що відбувається.

Багато наших бійців намагалися виїхати на техніці, що залишилася, втекти, не прийнявши бою. Командирів наших я не бачив і не чув, де вони. Бійці з 51-ї проклинали чи то Пивоварова, чи то Пивоваренка, не пам’ятаю, він у них числився виконувачем обов’язки командира, кричали, що той зрадник. Загалом, залишився з нами лише старшина – не знаю ні імені, ні прізвища, не бачив його ні в полоні, ні після полону – він організував оборону, лише шістнадцять бійців погодилися з ним залишитися тримати коридор для відступаючих. Відстрілювалися з пезеерка, були беемпе, танк. Нас оточили: хтось загинув, а хто встиг, ті здалися в полон. Російські солдати поводилися нахабно, кричали: «Ми – миротворці, ми прийшли сюди навести лад!» – і хотіли розстріляти нас одразу ж, прямо там, в окопах, але російський майор не дав. Вивели на дорогу, там кавказці, тварюки: знущалися, били, зв’язували руки і клали на асфальт обличчям униз, заводили беемде і під’їжджали, хотіли розчавити живцем. Урятував той самий російський майор: «Смертей полонених тут не буде!» Потім тримали в окопах – шістнадцять чоловік нас було: п’ятнадцять – з 51-ї бригади, і я один – з 93-ї – в полі за Осиковим, не годували і не поїли, вночі дико холодно, спали, обнявшись, багато поранених. Наступного ранку, нічого не сказавши, росіяни пішли. Ми, як могли, дісталися до Осикового, нас нагодували місцеві й заховали по погребах. Там ви нас і підібрали…»

Ми сиділи ні живі ні мертві. Звичайно, ми розуміли, пам’ятаючи розбиті колони на дорозі й кількість трупів, з якого пекла нам вдалося вискочити, але розповідь людини, яка це пережила особисто, нас потрясла. Автобус після цього від Льохи ні на крок не відходив, боявся, що той вчинить із собою що-небудь погане. Психологічний стан у хлопця і справді був не дуже добрий, але нічого, нині воює десь під Щастям.

Прохолоджувалися ми недовго. У штабі, як завжди, народили геніальну ідею – залучити пересувний прикордонний загін до патрулювання міста. Але ми ж все-таки прикордонники, а не менти, у нас інші завдання. Зібрали делегацію – майор Буряк, двійко офіцерів, старший сержант Автобус, сержант Академік – і пішли до генерала: мовляв, так і так, відправляйте на ротацію, хочемо трохи побути вдома і служити далі за кваліфікацією.

– Не час для відпочинку! Маріуполь у небезпеці! Ось ваш командир, підполковник Волинський, на ротацію не проситься, хоча вивів колону з оточення цілою і неушкодженою.

– Яку колону? – бійці так і присіли.