Розділ «Кордон. Вторгнення»

– Хлопці, ми Серьогу Кабана в лікарні забули.

У майора Буряка, здається, у цей момент навіть вуса дибки встали.

– Як забули?! – хоча сам чудово розуміє, як саме – просто в метушні у всіх із голів повилітало, що товариш наш у лікарні залишився. Тяжкопоранений, до того ж, товариш.

– Проклацали ми Серьогу, мужики…

– Твою мать!

– Ей, а де беха наша поділася? Ніхто не бачив?

– Та вона начебто праворуч за посадкою завернула біля розбитої колони, а ми ліворуч пішли. Рація, б…, не відповідає, шипить тільки!

– Ну як так можна воювати?!

Ну, якось воюємо. Тільки дійсно незрозуміло, з ким саме: вони нас бачать, над головами безпілотники дзижчать, не замовкаючи, а ми перед собою лише випалені поля бачимо і чорний пил. І людські останки. Коли вітер дме в наш бік, попіл залітає у відкриті вікна автомобілів, осідає на обличчі, руках, одязі. Відводимо очі від страшних картин: з чорних огарків стирчать білі, як цукор, людські кістки; об’їжджаємо згорілі машини, бетеери, бехи, все розвернуте, розбите, обпечене. Метал, який повинен захищати, став крематорієм.

Колону тепер веде майор Буряк. Він мав рацію щодо своєї карти і власних здібностей – то туди заїхали, то туди – вже пізній вечір, а ми все крутимося на одному місці.

Нарешті наважилися в село заїхати, Осикове, у мешканців дорогу запитати. Зустріли діда:

– Тут ваші хлопці є, українські, – каже. – В погребах ховаються. – І дорогу, як на Тельманове правильно проїхати, показав. Сподіваємося, що правильно. Але треба ж, як завернув: «Ваші хлопці, українські», – ніби сам він із Кабо-Верде.

Зібрали ми по погребах чоловік двадцять збройників. Тіні, а не люди: 51-ша бригада, 93-ша. Автобус до Академіка в кабіну хлопчину підсадив років двадцяти, хотів розпитати, що та як, але той лише та сказав, що його Льохою звати, і їх шестеро зі штурмової роти зі ста вісімдесяти живими залишилося. Їхав хлопчина і великими сірими очима дивився вперед. На вибухи не реагував, на стрілянину не реагував, лише на тишу (можливо, і була правда в словах старого прикордонника Карацупи, хто його знає) – тремтів весь, беззахисний, як немовля. Бог знає, що йому довелося пережити.

І тут раптом із путівця ліворуч виїжджає наша беха, що загубилася, – жива-здорова, навіть український прапор на вітрі майорить. Виявилось, коли вони помилково завернули не в той бік, то хотіли зрізати кут через поле, але тільки розвернулися через посадку – стоять на перехресті два російських бетеери. Москалик висунувся з люка і запитує:

– Ей, зьома! А чо ти з українським прапором мотаєшся?

– Так ми ж по українській території їздимо! Був наказ замаскуватися, – не розгубилися наші.

– А нам нічого не сказали. От б…! У вас зайвого немає? – дивно, але в бесі ще один прапорець знайшовся, здається, туди склали всі прапори з застави. Під’їхали ближче, не зупиняючись, кинули на броню росіянам український прапор і на всій швидкості понеслися світ за очі. Так і проскочили. Пощастило. А десь біля Кутейникового на перехресті залишився стояти російський бетеер, на якому майорить український стяг.

Якось одразу разом із сутінками нас накрила дика втома, у посадках почали ввижатися ворожі танки; такі дивні напівгалюцінації. Не можна сказати, що ми відчували страх або ненависть, горіли бажанням вступити в бій або припинити це все негайно, втекти, сховатися вдома – швидше, переважали фонова тривога і рефлекси самозахисту, а страх – хіба що від невизначеності: як далеко зайшли росіяни? Що відбувається? Це вже справжня війна почалася чи поки що ні? Що буде далі? Чи взяли вони Маріуполь?

– Дивися, Автобус, бехи стоять! – тихо кричить Академік, показуючи вперед, на перехрестя, прикрите деревами. – Зброю до бою! – передає сигнал по рації. – Гальмуй!

– Пізно зупинятися, їдемо!