Розділ «Дядько Ваня»

– «Допоможіть мені, будь ласка!» Все?

– Ну, можеш ще сказати: «Я поранена!»

– «Я поранена».

– Молодець. Тепер іди.

– А ти точно за мною поповзеш?

– Обіцяю.

Хмари, як назло, заволокли весь небосхил, кудись подівся місяць. Лише вдалині мерехтіло вогнище, єдине світло, яке допомагало дівчинці орієнтуватися. Іван вирішив відправити її одну з багатьох причин: докричатися б вони не докричалися – не почують, та і невідомо, як би відреагували ті, що біля вогню. Могли ж і постріляти в темряву, так, про всяк випадок, щоб виключити ризик, хто їх знає, тих росіян. А якщо Яна зможе підійти ближче і звернути на себе увагу, то стріляти точно не будуть. Почують, що голос дитячий, напоять чаєм і відвезуть, швидше за все, в село.

Яна пройшла не більше п’ятдесяти метрів, Іван здолав два.

– Дядько Іване! – покликала.

– Що? Я тут! Йди далі! Не зупиняйся!

І тут небо осяялося спалахами, і пролунав знайомий звук реактивної артилерії. «Гради» працювали кудись на південь, але залпи пролітали просто над головами. Яна закричала і щодуху кинулася назад. Іван спостерігав, як вона біжить, бачив, як спішно гасять вогнище росіяни, чув, як вони заводять бетеери і рушають з місця. Єдине, чого він не розгледів – в який бік вони поїхали. Та й неважливо. Безвихідність накотила на нього хвилею байдужості, і якби доля послала йому зараз смерть, він би прийняв її, як визволення. Напад відчаю тривав недовго, рівно до того моменту, поки Яна не впала поруч і не заховалася йому під плече. Вона лежала і здригалася з кожним новим залпом, що тепер освітлювали небо замість зірок, які вона рахувала не більше години тому, і місяця, на якому вони разом шукали людей-місяцян. Іван слухав, як б’ється її серце, гладив чорною рукою з розбитими пальцями по голові й чекав, коли вона заспокоїться і засне. Він притискував її до себе якомога щільніше, він добре пам’ятав холод попередньої ночі, і прагнув ні про що не думати. Дуже хотілося пити.

Прокинувся він від тепла. Ніч пройшла, якщо не рахувати «градів», під звуки і сяяння яких вони провалилися в забуття, тихо. Іван кілька разів розплющував очі й скрипів зубами від холоду і болю, але організм настільки ослаб, що відключався сам по собі. Іван відчував, що протягне ще добу, можливо, дві, і в думках уже розпрощався з пораненою ногою. Яна спала ще годину. Прокинувшись, попросила води і сказала, що дуже втомилася. Вона виглядала значно блідішою, ніж учора, очі запали, кровотеча не припинялася. Іван доторкнувся до лоба – дуже гарячий, піднялася висока температура. Ситуація значно ускладнювалася, і якщо він мав ще сили боротися, то дівчинка – ні.

– Кошенятко, ти можеш устати?

– Ні, у мене ніжки крутить.

– Яночко, ти повинна встати і піти в село. Його звідси видно.

– Ні.

Іван обхопив голову руками. Годинник показував шосту тридцять п’яту. Пощастило, що ця ніч виявилася не такою холодною, як попередня. А може, він просто не помітив. Потрібно йти.

– Яно, – покликав. Дівчинка навіть не розплющила очей. – Я зараз поповзу в село, а ти лежи тут. Я знайду людей, і вони тебе заберуть. Добре?

Дівчинка не відповіла. Іван, згнітивши серце, почав повзти. Сьогодні кожен новий рух давався насилу, біль від ноги віддавав по всьому тілу, він, як і Яна, весь горів. Розумів, що до села йому не добратися, але повз.

– Дядьку Ваню! Дядьку Ваню! – дівчинка йшла, ледве пересуваючи ноги, за ним. – Тобі ж не можна так багато повзати, у тебе ж ніжка болить.