Розділ «Друге наближення»

— Так, гаразд, — він опанував себе, до нього знову повернувся діловий настрій. — Отже, ви хочете зізнатися у тому, що скоїли на території міста Слобожанська ще одне вбивство і приховали це на слідстві…

— Дослухай мене, дурню…

У такій манері, в такому тоні Богдан Баглай звернувся до адвоката вперше. Хлопець годився йому в сини, нехай старші, на своєму віку Гужва бачив і не таких злочинців, але ця фраза не просто вивела його з рівноваги, не просто обпекла, немов канчуком, — вона налякала, по-справжньому налякала дорослу, впевнену в собі людину. І погляд Баглая став холоднішим, він буквально заморожував, сковував крижаною оболонкою, ніби гіпнотизував.

— Слухай мене уважно, — тепер Баглай говорив короткими уривчастими фразами, даючи зрозуміти — не буде більше жодних ліричних відступів та ходінь довкола теми. — Я хочу, аби ти заробив свої сімдесят п'ять штук. Ті самі. Їх списали. Отже, про них забули. Гроші будуть повністю твої. Для цього мені треба признатися в убивстві. Воно реальне. Я знаю, хто це зробив. Знаю, де цей чоловік. Але я візьму його на себе. Ти мій адвокат, ти мусиш у всьому мене підтримувати. Тепер ми з’ясуємо одну важливу для мене деталь. Тобі потрібні ці сімдесят п’ять тисяч баксів?

— Звичайно, — Гужва навіть якби захотів, просто не зміг би зараз дати іншої відповіді. І прозвучало це наче чарівне слово. Ніби не було перед ним страшного навіть за тюремними стінами, розлюченого засудженого до довічного ув’язнення Богдана Баглая, вбивці десятьох осіб. Власне, він нікуди не подівся. Просто знову став зовсім не страшним. Людиною, дії якої обмежені міцними тюремними стінами.

— Дуже добре. Бачите, гроші не можуть зотліти без господаря. Мене замучила совість, правда. У мене, Едуарде Васильовичу, вона саме тут і прокинулася. Труп висить на місцевих ментах безнадійним «глухарем» уже скоро дев’ять місяців. Пора б йому вже народитися. Такий, знаєте, новонароджений трупик. Я беру на себе ще одне чуже вбивство. Мені гріхом більше, гріхом менше — один хрін. Згодні?

— Згоден, але не зовсім розумію…

— І не треба. Я знову клієнт. Ви знову мій адвокат. Причому я — кредитоспроможний клієнт. Найсмішніше — захищати себе не вимагаю. Гроші ви заробите зовсім за іншу послугу. Вірніше, навіть за дві послуги. Невеличких.

Коли Богдан Баглай сказав, чого він просить, навіть не просить — вимагає, адвокат Едуард Гужва зрозумів, що саме має статися. Вірніше, може статися. Та зловив себе на думці — йому від цього зовсім не страшно. Навпаки, коли все зрозуміло й розставлено на свої місця, коли немає недомовок і розмов про опудало Карлсона, сприймати Баглая з його зміїними очима якось навіть простіше й легше.

Чесно сказати, Гужва навіть не чекав від Баглая чогось іншого. Зрештою, він і не мав справ із іншими людьми, останніх років сім витягав з болота майже таких самих суспільно небезпечних типів. Щоправда, за значно більші суми грошей. Але ж тут йому і робити особливо нічого не треба.

Виконати два прохання свого клієнта. Вони йому цілком по силі. Далі просто стежити за ходом подій і отримати свої гроші. Хоча… Ні, ймовірність невдачі треба передбачити, але це лише означає підстрахувати себе, та аж ніяк не Баглая.

Підстраховувати себе Едуард Гужва чудово вмів.

13

Улітку 2001 року неподалік від центру Слобожанська, в досить-таки людному місці відкрився невеличкий, зовсім невиразний бар під так само невиразною і поширеною назвою «Ніка». Його директор, тридцятитрьохрічний Микола Білокрил, зірок із неба не хапав, та доволі вдале розміщення й помірні ціни в закладі давали його приватному підприємству не надто великий, зате стабільний прибуток. Та не минуло й п’яти місяців, як наприкінці листопада Білокрил зник. Дружина заявила в міліції, що кілька останніх тижнів йому погрожували. Вона була в курсі фінансових справ чоловіка, тому не приховувала — щоб розкрутитися, він узяв у борг порівняно невелику суму. Це не давало жодного приводу не повертати її чи відстрочувати термін повернення кредиту. Частину Білокрил віддав, далі справа застопорилася. Тоді почалися жахливі телефонні дзвінки з погрозами.

Окрім цього, Білокрил мав проблеми з бандитами. Зі слів дружини, «Ніка» справно платила данину територіальним кримінальникам, але кілька місяців тому вони несподівано підняли суму платні, Білокрил був серед тих, хто відмовився платити досить серйозні гроші собі на збиток. Отже, його з рівним успіхом могли викрасти і кредитори, і рекетири. Крім цієї загальної інформації, жодних прізвищ та імен Білокрил дружині не називав. Займався справою УБОЗ, безпосередньо вона висіла на Сташенкові, котрий тихо матюкався, оперським нюхом відчуваючи черговий «глухар». Власне, так воно незабаром і виявилося.

Через тиждень після того, як без сліду зник приватний підприємець Микола Білокрил, в одній з квартир старенької «хрущовки» знайшли труп людини. Сталося це так: поверхом вище жив дядько з собакою, здоровенним догом, схожим зовні на собаку Баскервілів. Кілька днів поспіль, коли хазяїн виводив собацюру гуляти, він зупинявся біля оббитих коричневим подертим дерматином дверей на третьому поверсі і вив на них. Те саме повторювалося, коли господар і пес поверталися з прогулянки. У такому стані свого дога дядько ніколи не бачив. Так само він знав: у квартирі жила раніше самотня алкоголічка, котра врешті-решт комусь хату продала. Принаймні так казали сусіди. Нових мешканців начебто ніхто не бачив, хоча народець у під’їзді підібрався цікавий. Коли собака подібним чином повів себе втретє, пильний дядько про всяк випадок викликав міліцію.

Спочатку виклик не хотіли приймати. Подумаєш — собака виє на двері. Нарешті приїхав наряд, дзвінка на дверях не було, тому бійці погупали в двері, жодного руху зсередини не дочекалися, криміналу не виявили і хотіли було піти геть. Та впертий хазяїн дога пообіцяв нацькувати на ментів собаку, і плювати, що йому за це буде потім, головне — хтось із них без яєць залишиться. Озброєні патрульні не злякалися дядька, їх самих насторожила реакція собаки. Страхітливого вигляду дог, виведений хазяїном із квартири, просто в них на очах повівся, наче якась остання дворняга: присів на задні лапи, нахилив голову, витягнув морду і протяжно завив.

Двері зламали, доклавши, до речі, чималих зусиль. Благенькі на вигляд дверцята хтось обладнав двома новенькими міцними замками. У єдиній кімнаті стандартної «хрущоби» біля вікна на брудному, просякнутому сечею матрацику, сидів, прикутий за правицю наручниками до батареї, чоловік.

Без голови.

Голову, відрубану, очевидно, сокирою, знайшли у ванній, старанно загорнуту в поліетиленовий кульок. Потім експертиза виявить: спочатку тіло відчепили від батареї, потім відрубали голову, далі знову прикували до труби за руку. Коли рубали, крові вже не було. Чоловік на той час уже понад добу був мертвий від розриву серця. Тіло становило собою суцільний синець. Вочевидь, бранця довго та старанно били.