Розділ «Перше наближення»

1

— Не вбивайте.

Цю фразу сотні разів промовляли жертви у книжках та кінобойовиках. Коли читаєш, як проситься людина, котру мають забити, не завжди уявляєш собі інтонацію, з якою подібна фраза мусить промовлятися. Зате в кіно актори стараються, грають, і жодного разу в них не виходить природно. Можливо, через те, що, дякувати Богові, вони самі не дивилися ніколи в обличчя смерті. А може бути, їм не доводилося бачити, як саме поводяться люди перед неминучою смертю. Їм головне, аби прозвучало якомога жалісніше. Про натуральність перед камерою не йдеться.

Той, хто перебрав на себе функції ката, здивувався, мимоволі зловивши себе на подібних, зовсім недоречних тут думках. А тому, хто стояв тепер на колінах, роздягнутий до трусів, було все одно, як збоку сприймуть його фразу. Він не хотів помирати, принаймні не так і не тут, у вогкому брудному льосі з земляною підлогою. Та в кутку вже завбачливо приготували яму. Його підвели до могили, змусили ступити в неї, потім — лягти долілиць, а тоді він ніби крізь вату почув наказ підрівняти край, де будуть ноги, не вгадали з розмірами трошки.

— Не вбивайте, — вкотре повторив Руслан Микитенко, який лише тиждень тому виставляв могорич цим самим хлопцям, котрі тепер збираються вбити його і закопати тут, у льоху, на свій двадцять третій день народження. Усього освітлення — тьмяна лампочка на дроті під низенькою стелею, тому вчорашні приятелі, що не так давно піднімали чарки за його здоров'я, видавалися тінями, безтілесними янголами смерті. Руслан Микитенко боявся: ось він помре просто зараз від переляку — не витримає серце. І одночасно хотів цього — ще більше боявся моменту, коли почнуть вбивати.

Страчувати. Даня сказав — страчувати.

— Чого ти скиглиш, наче баба? — нарешті озвалася напівтемрява голосом ватажка, а разом і він сам трошки виступив уперед. Зараз Руслан не бачив чітко виразу його обличчя, зате він дуже чітко уявив його собі, адже знав Даню кілька місяців, спілкуватися віч-на-віч доводилося часто, і ось полонений ніби знову дивиться на це лице: худе, видовжене, бліде, незворушне. Від очей завжди ніби віяло холодом, дивився — як гіпнотизував.

Це було улюбленою розвагою Руслана: шукати в кожній людині, з якою спілкувався чи то у справах, чи в побуті, ознаки якогось представника живої природи. Іноді Микитенкові здавалося, що Даня схожий на удава. Ну, нехай не на удава, просто на змію, такого собі холоднокровного незворушного плазуна. Хоча зовнішню подібність до змії годі було шукати. Справді, у виразі обличчя ватажка іноді з'являлося щось тхоряче, і все ж таки Руслан часто порівнював свого партнера саме зі змією. Щоразу — з іншою. Звичайно, він ніколи не ділився своїми спостереженнями ні з ким, адже Даня не потерпів би подібного ставлення до себе. Він взагалі мало що терпів у цьому світі. Хоча зовні завжди тримався спокійно.

Як удав.

— Не вбивайте…

— Поміняй платівку, чувак, — Даня зробив жест рукою, один з «янголів» спритно підніс йому ослона, ватажок присів і подався тулубом уперед, опинившись до жертви, що стояла навколішках, майже впритул. Дихання Дані завжди було чистим. Наскільки встиг зрозуміти Микитенко, він не пив, не курив, наркотики зневажав, говорив дуже грамотно для бандита і ніколи не вживав у розмові матюків, хоча звичайними «цензурними» жаргонними словечками та висловами оперував охоче. Натомість «янголи» часто не могли стулити докупи двох слів, тому «блякали», «хулькали» та «йопкали» через кожне слово.

— Не…

— Стули хайло і слухай мене, — голос змусив полоненого замовкнути. Тепер у льосі запала моторошна тиша, яку порушували лише слова Дані: — Пацани не роблять так. Дійшло до тебе чи ні — мені до сраки. Навіть якби ти зараз лизькав усім нам чоботи, і мені стало б тебе шкода, то все одно відпустити тебе тепер, після всього, ми не можемо хоча б у інтересах власної безпеки. Нехай ти до ментів не побіжиш, але в тебе жінка є, їй неодмінно поскаржишся на бандитський безпредєл.

— Нікому…

— Тобі хто дозволяв? Закрий свого рота і слухай далі: ти зараз пообіцяєш усе, що завгодно, аби живим лишитися. Ти не думаєш про те, що хтось може тебе пізніше дістати і того разу добити остаточно. Тобі тепер цікаво прожити бодай пару годинок зайвих, і бажано — не тут, — він обвів рукою льох. — Шансу, Русику, я тобі не дам.

— У мене гроші є! Не вбивайте! Гроші! — голі худі коліна замолотили по холодній землі. — Скажу, де лежать, усе віддам, тільки не вбивайте, не вбивайте, не вбивайте!

Микитенко відчув, як по щоках котяться солоні струмки сліз. А ще він раптом відчув, що в льосі холодно. Дотепер бранець, роздягнений до трусів, не зважав на холод, а тут ураз почав мерзнути. Може, це віє той самий описаний у книжках подих смерті? Власне, Русик Микитенко не міг похвалитися великою кількістю прочитаних книжок, та про подих смерті постійно йдеться у романах про космічних відьмаків — він їх полюбляв погортати на дозвіллі. Далі з полоненим почали творитися інші дива: він перестав вірити у реальність усього, що з ним відбувається. Вогкий напівтемний льох, могила в кутку, сам він, роздягнений та принижений… Вони лякають його. Просто лякають. Авжеж, він чув про подібні речі. Не так давно по «ящику» бачив: бандити хапали бізнесмена, завозили до лісу, де на його очах убивали людину. Кров лилася рікою, переляканий бізнесмен робив усе, чого від нього вимагали. А насправді — бутафорія: жертва підставна, спільник бандитський, кров свиняча або бичача.

Ти заспокоюєш себе, Русику. Вони привезли тебе сюди, аби вбити і закопати, невже ти Даню не знаєш… Нехай так, нехай. Бранець труснув головою. Дивно, але несподівана спроба самозаспокоєння додала йому впевненості.

— Вижени своїх дебілів, нам поговорити треба.