Розділ «Друге наближення»

Ну, не те щоб аж так не сподобалися. Просто чомусь занепокоїли.

…Як домовлялися, відразу після розмови з Баглаєм вона передзвонила Малиновському зі звітом. Вона не могла бачити Романової реакції на вдало зроблену роботу, та чомусь здалося — він радів не так, як режисер з оператором. Ні, звичайно, він похвалив, оцінив, сказав, що вона нарешті просікла фішку і набрала потрібних жирняків. Але видавалося, він готувався витягти з рукава ще якогось туза. І вона не помилилася. Щоправда, справжній зміст сказаного дійшов до неї не відразу, тому відреагувала трохи пригальмовано. Але потім вона справді відчула — оце і є Важливий дзвінок.

Адміністратори програми «Кримінальні портрети» розшукали матір Богдана Баглая. Вона погодилася на інтерв’ю.

11

— Значить так, стара, дивимося за сценарієм, — Корнієнко готувався монтувати програму, тому перед тим, як іти в монтажку, підбивав остаточні підсумки, як для себе, режисера, так і для Олени, автора та ведучої. — Спочатку даємо оці тири-пири: іменем України такого-то числа, такого-то року засуджено… Ну, цю хроніку-хренику, коли зачитували вирок. Потім у нас пішов твій стенд-апчик, скажеш пару слів про нашого героя. Далі — матусю. Оцю історію, яким він розумним хлопчиком у школі був. Я її навіть особливо клеїти не стану, підчищу трошки — і капець. Значить, хороший він у нас, розумний, шахіст, чемпіон, маму слухався, всі діла. А далі — ці кадри, жирняк, про розстріляну родину. Більше крівці, більше, в нас її тут досить, хай усі бачать, яких наші українські мами шахістів так люблять. Тепер хай вона знову вступить із тим своїм: «Нє вєрю»…

Насправді розмова з матір’ю відбулася зовсім не в тому ключі. Олена чітко пам'ятала її фразу: «Коли до мене прийшли й сказали, що так і так, Богдан убив двох людей, я їм відразу заявила: „Не вірю. Не міг він такого зробити“. Потім уже частіше почали приходити, шукати, розпитувати, тоді вже сама зрозуміла — душогуб. Та я ж нічого не зроблю». Але все це Корнієнко рішуче викинув у смітник. Планувалося, що оте своє материнське і вперте «не вірю» вона після остаточного монтажу буде повторювати постійно, наче аж затято. Хоча Олена сумнівалася в такому вирішенні, навіть порадилася з Малиновським, але вкотре почула, що не січе фішку, і врешті погодилася. Справді — синок катує, вбиває та ріже, а мати вперто товче «не вірю, не вірю, не вірю». Особливо вразливих глядачів це справді мусить шибонути по мізках. Задля подібного кінцевого результату і створювалася програма.

— Так, так, тара-рак, — бринькав губами Корнієнко. — Ну, далі в нас усе зрозуміло, ментівські тупі коментарі. Шукали вони його, знали, ля-ля-фа, еті ноти… Дивись, як у нас вийде: він такий собі садюга, маньячура, річки кров'яки, а вони з тупими рилами «шукали, відпрацьовували, оперативні заходи». Доходимо до шматочка про Слобожанськ…

— Ні хріна собі шматочок! Це ж основний шматисько!

— Значить, доходимо до основного шматиська про Слобожанськ. Славне місто Слобожанськ, де ми всі горілку жрамськ, ге-ге-ге, — він, мабуть, пригадав грандіозну пиятику, влаштовану міліцейським керівництвом, де абсолютно всі повпивалися до потойбічного стану, а заступник начальника міліції Шостак усе крутився біля Олени, єдиної жінки на їхньому банкеті та єдиної людини, котра не пила горілки, намагався щось шепотіти на вушко, та з кожним разом зрозуміти конкретні слова ставало дедалі важче. Хоча загальні та принципові його наміри Олена чудово розуміла. — Ага, знову в нас ти йдеш із розповідями про розкриття, заморочки з телефонами, таке-різне…

І тут ми пускаємо пару разів твого друга… Ну, котрий Баглая на даху брав. Ситуація критична, удар, гол! Він у лікарні з перерізаними венами, про це говориш ти… Ну, й далі знову кровище, кровище, оці жирняки, коли він розповідає, як народець мочив. А тоді треба, аби ти начитала пару його віршиків.

— Одного не досить?

— Двох мало, подруго! Ти що! У цьому ж увесь цимесець! Як каже наш Циган Циганович, уся фішка!

Олена посміхнулася. Вона досі не знала, що дехто на каналі називає Романа Романовича Малиновського Циганом Цигановичем. Нічого циганського, звісно, в продюсері не було. Просто останнім часом з'явилася нова, за виразом Малиновського, фішка — циганів у різних офіційних інформаціях треба називати правильно — «ромами». Власне, нічого дивного вона в цьому не бачила. Їй значно неприємніше було називати негрів «афроамериканцями». Але навіть це, зрештою, не її справа. Факт залишається фактом: ім'я та по батькові Малиновського викликало в декого циганські асоціації. До самого Романа Романовича його прізвисько поки що якимось дивом не дійшло. І Олена не була певна, що йому воно аж надто сподобається.

— От не січу я цієї фішки!

— Він у нас, стара, до всіх його фокусів ще й поетом вийде! Один стішок зацитувати — дурня. Подумають, що один і накарлякав. Погано, звичайно, що він їх сам не читав, та ніч’о — пройде на тлі розкопування могил. У тебе є ці віршики при собі?

Олена справді відшукала з допомогою Калити ще кілька зразків Баглаєвої лірики, зробила собі ксерокопії, і тепер постійно носила їх із собою, час від часу цитуючи вірші справжнього вбивці десь у компаніях, що викликало незмінний успіх. Так, ніби сама вправ-лялася в тюремній поезії. Тому без жодних заперечень витягла із сумочки і простягнула Корнієнкові цупкий конверт. Він швидко проглянув списані аркуші, реготнув сам до себе, помахав одним мало не перед Олениним носом.

— Хоча б оцей шедевр. Чим погано? Аж сльози течуть, бляха-муха! Слухай! — і почав читати, виразно, але відверто блазнюючи:

Забуду все — і друзів, і удачу,

Пущусь за течією наугад.

Налий мені, хоч я іще не плачу,