Розділ «Друге наближення»

— Не будемо тепер відволікатися, Баглай. Часу немає. Так лежав потерпілий?

— Він, власне, не міг лежати. Сидів. Чи напівлежав, не знаю, як правильно назвати.

Гирич, скреготнувши зубами, підняв ляльку, притулив її спиною до батареї.

— Правильно, Баглай?

— Ну, десь так. У такій позі.

— Ваші подальші дії, Баглай.

— Ну, я запитав Скляренка й Рожнова, чи потерпілий погоджується заплатити нам гроші. Вони сказали — ні, бо каже, що немає. Тоді я підійшов до Білокрила отак, — Баглай пішов через усю кімнату до батареї, пойняті подибали слідом, оператор — за ними, Сташенко лишився біля дверей, Гирич відійшов до стіни. — Значить, підійшов, нахилився…

— Не треба тепер нахилятися, Баглай.

— Добре. Значить, підійшов я, запитав, чому він не хоче платити, чому йому себе не шкода, чи йому не гидко сидіти в своєму цьому… Ну, всі тут мужики — говні. Словом, він сказав — гидко, але грошей у нього нема. Тоді я попередив, що зараз виб’ю з нього все лайно. Може, тоді він щось зрозуміє. Він, коротше, сказав — це нічого не дасть. Ну, я почав його бити.

— Як ви його били, Баглай?

— Ногами. Показати?

— Ляльку топтати не треба. Показуйте. Пойняті, підійдіть ближче.

Баглай почав з виразом страшенної нудьги на обличчі імітувати удари носаками по пахові, кібчику, грудях макета.

— Що робив при цьому потерпілий?

— Кричав. Матюкався. Обзивався. Ну, це мене, ясно, розлютило ще більше. Я почав бити його руками по обличчю. Ключі від наручників були в мене, аби пацани, значить, не піддалися спокусі й не завели його в сортир. Я витягнув ключі, відстебнув його руку, він упав на підлогу, я знову почав бити його ногами.

— Як він упав?

— На бік. Правий.

Гирич поклав ляльку правим боком на підлогу.

— Що ви далі робили?

— Що робив — бив його, кажу ж вам! — несподівано викрикнув Баглай. — Лупив ногами, аж поки той не обробився. Далі відрубався. Пацани воду носили в кружці, я його відливав, далі гасив. Потім він раптом стогнати перестав. Я нахилився — а він мертвий.