Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Мені нічого не варто було переступити з території маяка на територію «Жемчужини», повиснути над безоднею, приборкати свою інерцію й навіть не злякатися.

Важко дихаючи, стискаючи шорстке поруччя, я дивилася вниз.

Море. Сонце. Сонце на морі. Імрая. Пари роздягнених до пояса солдатів, які мажуть фарбою чуже, більше не генеральське поруччя вздовж сходів. Затишне здичавіння й відчуженість. І тиша.

Я розвернулась, глянула в бездушне небо й так само бездушно легко побігла назад. По густому килиму глиці, крізь ці пахощі, змішані в нерухомому повітрі з тітчиними Галіними турецькими парфумами на моєму тілі. Наосліп продираючись крізь привітне зело, спотикаючись об вохристе каміння, добігла я до маяка й практично не захекалась. Зірвала з балкона купальник і прихованими стежечками (моїми) вздовж урвища помчала на пляж. Усе лилося, начебто звучала одна неперервна нота, й вона не змінила свого напруженого тембру, коли я побачила в снопі сонячних променів Віру, Альхена й ще когось. І обличчя Віри, звернене до мене, хоча я бігла ще далеко від них, і її палець, який спершу доторкнувся до плеча Альхена, а потім вказав на мене.

Не зупиняючись, я скинула сарафан, стисла його під пахвою, стягла пантофлі, пожбурила це все на гальку біля води, розігналась на розпеченому пірсі вперше в житті, не усвідомлюючи до пуття, що роблю, — шугонула головою вперед, із шумом розсікаючи це непохитне гладеньке море. Так я навчилася стрибати вниз головою.

І запала тиша. Я несамовито борсалася під теплою водою, потім рвучко зринула й ледь не захлинулася: там, на пірсі, просто переді мною був він. Сидів навпочіпки, схиляв своє привітне обличчя, немовби над акваріумом.

— О, які люди! А що ти тут робиш? — вода відібрала голос, я пірнула.

— … облом капітальний. Я насилу відскіпався, — він легко витяг мене на пірс і теплою рукою змахнув зо дві іскристі краплі з мого веснянкуватого носа.

— Я там був.

— Та невже! Знаєш, а я теж! — засміялась я невесело.

— Я Вірі вже розповів. Маячня. І дуже шкода. Бери своє шмаття, ходімо до нас, — я агресивно висмикнула лікоть із його руки:

— Ну й…?

— Ну, й сиджу, чекаю на тебе. Аж тут якась баба, знаєш, з породи необтраханого стерва, як здійме раптом вереск! Пляж-бо для високопоставлених осіб, а на мені, як ти сама розумієш, — він місячно посміхнувся й красномовно провів рукою по відповідному місцю, — нічого не було.

— Ах, навіть так…

— Поверещала вона, поверещала і…

— Ти її трахнув.

— Hi-і. Вона помчала собі далі. Та менше з тим… Ну, я сиджу, загоряю. Гарно. Настрій — о!

Смаглявий вказівний палець мітить у небо.

— І в мене теж «о» щойно було… — буркнула я, витираючись його червоним рушником, на якому начебто ще виднілися дві красномовні темні плями.

— Та годі… Перестань приндитися. Усе було б у кайф, якби не потривожили мене два козли. У кирзових черевиках, у формі — все як треба. Запитують, що я там роблю. Я їм кажу: «Побачення дівчині призначив, чекаю ось». А вони мені: «Так зараз же спека!».