Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— А ти без плавок?

— Зрозуміло, ха-ха. Я їм відповів, що як дуже хочеться, то ще й не такої спеки не злякаєшся!

— І ти перестав бути ворогом народу?

— Авжеж. Вони попросили, щоб я їм пістолети постеріг, а самі пішли купатися.

«Я тобі не вірю», — тужно подумала я і сіла поруч із Вірою пити каву з амаретто.

Потім подалася до Мироськи. Коли ввійшла в дім, релаксуючий тиран повідомив, що з нагоди небувалої спеки сієста подовжується ще на одну годину. Ми з сестрою негайно ж кинулися знову вниз. Там я виявилась не більш цінною за, скажімо, лежак, хоча й імрайський, і навіть із червоним Альхеновим рушником, на якому зараз усе одно ніхто не сидів.

Вечір був найгірший. Я ходила й безгучно, безнадійно ридала. Німими слізьми, з опущеною головою, з очорненим сьогоденням, з розпачливими думками про від’їзд, який уже не за горами, про безглуздо прожиті останні дні. ВОНА щаслива. ВОНА йде в «Дніпро» до родини з хворим хлопчиком. ВОНА в чарівному комплекті парадно-вихідного типу й натерта духмяною всячиною полишає нас, божевільним поглядом вимірюючи відстань між вечірнім маяковим двориком і готовим спалахнути вікном у одному з наальхенізованих будинків (той, на горі, де раніше була аптека, торцеве вікно на останньому поверсі, друге від моря…). Я залишилася вдома, потрапила в паралельний струмінь батьківської немилості (хоч ти не дошкуляй) і була посаджена під домашній арешт із правом перегляду відеофільмів до приходу Цехоцьких. Поки батько був у ванній, а Зінка кудись випурхнула (мені б твою волю!), я тихенько сиділа на порозі сутінкового балкона, що ловив промінь маяка, й гаряче, але тихо ридала, щедро на сльози, від душі.

У ванній я дивилася на себе в дзеркало. У мене було все. Так багато, що потрібно було віддати, скинути хоча б одну соту, поділитися з кимось, аби позбутися надлишку. Самоотруєння почалось, я зниділа, опустилася на підлогу й сиділа там, поки не затрусилася від холоду.

Tag Funfundzwanzig

(день двадцять п'ятий)

День почався з дикого, навіть мені бридкого скандалу. Це була істерика з відсутністю виразних меж, у якій ми з батьком нарешті змогли вивергнути в простір усе, накопичене протягом останніх двох тяжких днів. МИ їхали в Ялту. Безсовісна Мироська ще раніше (коли поганка встигла й це?) заявила батькові, що навідріз відмовляється будь-куди їхати, всі харчі, мовляв, має, нового нічого їй не треба. Виходить, у машині звільнилося місце, яке миттю заповнили мною, і попри весь спротив жертви батьківська воля була незрушна. Як завжди. Імрая цвіла, вона гріла, вона вабила… А я просто зраджувала її, я знищувала й себе, і її, і час. Цей божественний міраж хилитався, і я губилася в скалках. Я почувалася в остаточному програші.

У курній, багатолюдній Ялті ми простовбичили цілий день. На помідорно-червоному «Фольксфагені» об’їхали все, що тільки можна було, купили запасів на місяць наперед, руки відривалися, батарейки в плеєрі сіли, в мене порвався пакунок і банка з щойно придбаною сметаною глухо цокнула, падаючи батькові під ноги… Та що тут розповідати…

До від’їзду, (до 11:00), встигли зазирнути на пляж. Там мене потішив Альхен, який так чуйно помітив мою кислу пику, що відгородив мене й усіх навколо мене від чергової істерики, до якої я серйозно готувалася на своєму пірсі. Я йому з почуттям сказала: «Відвали, в мене все погано», й він — о диво — здається, зрозумів саме так, як мені того хотілося, співчутливо кивнув, погладив обпечене плече.

Потім.

Потім… Після трисекундного перекидання слівцями з чудовиськом, після ліфта й моєї напруженої мовчанки, сестра взяла мене за руку й ми трішечки відійшли від батька з Манькою.

— Вимкни, — я покірливо скинула навушники. — Я не хочу, щоб до мене сьогодні тато приходив. Розумієш?

— Без проблем, — не бажаючи виказувати нового болю, гмикнула я, намацуючи кнопку «рlау», — ноу проблем…

І їх дійсно не було.

Як і видимої межі моєї чорнильної туги.

Тієї довгої, болісної ночі я так і не змогла заснути. До третьої, дивлячись у солоденький фальш життєрадісної блакиті оптимістичних, сонячних пальмових фільмів, я була охоплена новим тривожним почуттям. Щось обурено смикалося в мене всередині, й була безліч моментів, коли я відстежувала поглядом стрибки смарагдового променя маяка по кутках темної кімнати. Мені начебто ввижалося, таке: те, що я тут сиджу — жахливо протиприродно, я ЗОБОВ’ЯЗАНА бути зовсім не тут, і час, ах, час-бо спливає… І мружилася, і з тугою дивилася далі на мерехтливий екран з носами білих лайнерів, і промінь, і знову це почуття…