Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

За десять по третій діловито зашурхотіла, м’яко ухнула машина Цехоцьких, хтось прудко вистрибнув, хтось, дзвякаючи ключами, рушив за балкон, до парадного, і я поквапилася вирубати білі щаблі казкових сходів із пальмами обабіч. І коли я вже простяглася під своїм простирадлом, Цехоцькі були вдома, говорило мені щось червоне око зарядного пристрою на білястій плямі холодильника… Щось… щось… а я не засинала.

Думала про все. Цієї безсонної ночі згадала все своє життя.

Замружилася, розслабилася, забула про цвіркунів і нічний шерех трави за розчиненим вікном. Сон таки не приходив, і я вирішила пройти по одній із його паралелей. Я сама не знаю до пуття всіх нюансів медитації такого штабу, але принцип полягає в тім, що та цілком переносишся в інше місце, розчиняєшся в чужому організмі.

Я була начебто з енергетичним образом Мирослави. Ось вона — величезна, мов нескінченність, але зібрана в один зручний файл. Картинка що треба — коли я бачу те, чого насправді нема. Але ось вона. Вона цього дня. Вона… вона! З’явилося зображення. Боже, з якою ж виразністю я бачила місячний імрайський півморок, відчинене вікно, мереживну гардину, тінь гардини на гладенькій стіні. Підвіконня. Примарні округлі обриси, згладжені оксамитовою темрявою. Відчинений навстіж балкон. Я відчувала повітря. Пахло медом. Я бачила дзеркало — радянське тристулкове трюмо. У дзеркалі шість облич, три огнисті ночі. Ліжко в кутку, між балконом і вікном. На ліжку… картинка блякне, стає каламутною. Зливок білого золота падає на мармурову підлогу. ВОНА кричить, а я цілком переходжу в її відчуття, пекучий золотий туман, гарячу пряну куряву. Мішанина. Відчуття знайомі, але не мої. Усі ми неповторні, й відчуття у всіх унікальні. ВОНА шепоче в нудотних муках (я — скло між сонцем і партою, я залишаюся непричетною, не нагріваюся, мені не перепадає). «Ах, чому мені це не приснилося? Невже мені це не наснилося? Я хочу, щоб мені (тобі) це наснилося».

Я так виразно чула цей шепіт Альхенових губів, і особливий шумок вітерцю, й шерех ночі, й віддалений відгомін хору цвіркунів, і зоряну тишу райської місцини за вікном. Я так виразно впізнавала цей голос. Голос був уже не плодом моєї уяви, і балкон і дзеркало, й полиск Альхенового плеча, й шумний подих, і все… все…

Я так і лежала, прислухаючись до настання ранку, до того, як із тонким дзенькотом збирається роса, як гасне маяк, як небо робиться персиково-помаранчевим і настає тиша. Ніч на червоному небі. Усі ще сплять, а я кружляю в світах свого забуття. Мам-ба. Мам-ба. Селен Мамба.

Аіє-є-є-і…

Tag Sechtsudzwanzig (день двадцять шостий)

Про цей день у щоденнику (як я його люблю!) написано мало й незручно для прочитання:

«Усе хріново під дощем; Аліна звалила назад додому».

Спробую розшифрувати.

Стислість свідчить про те, що мені було дійсно не до паршивих нотаток, і сердечний біль підкоряв нові вершини, тож навіть щоб поплакати в клітинку подертого зошита, я не мала сили.

«Усе хріново» — виходить, мені було, самі розумієте, дуже хріново, так хріново, що підвищена статистична хріновість, обумовлена зрослим темпом коливань татусевого контролю, була нічим у порівнянні з тією глибинною злоякісною хріновістю, що вразила на смерть усю мою життєву радість.

Про «під дощем» вам краще розповість Миро де-небудь на тісній дружній покурилівці. Втім, мені ця історія все-таки дещо та принесла.

У сієсту батько відпустив мене до сестри з умовою, що пива пити й морозива жерти за жодних умов не будемо. Ми знайшли несподівану єдність у своєму новому статусі, стали аж надто поганими дочками, тож без зайвих розмов рвонули на пляж. Буркотіли хмаринки за Ай-Петрі, але нас, блудниць, це не бентежило. Я, принаймні, розчинилася б у цих великих гарячих краплях, якби вчасно не побачила полиску того самого плеча та холодного погляду, спрямованого крізь мене.

Ми прийшли, й відразу почалася злива. В Імраї з дощами все просто — або вони є, або їх нема; у випадку, коли вони є, то це дійсно моторошні зливи. Тут не мрячить.

Мироська незграбно тислася до мене, боязко здогадуючись про мої мокрі задуми, але перед тим, як устигла запротестувати, я вже скидала одяг на змоклу гальку й із диким, вогненним ентузіазмом кинулась у воду, яка розійшлася колами, забуваючи про все й на зло всьому, — пливла в нікуди, поринаючи цілком, віддаючись до решти, з пристрастю, з якою вмію ридати, пливла заради погашення цього полум’я, пливла — і миготіли десь спорожнілі, потемнілі пляжі, й сіре небо в тумані, й купка людей під козирком ліфта, й Мироська — чи то поруч, чи в містичній кімнаті з розчиненим балконом… Більше, далі — і я вже обіймаю буй, а потім гребу назад, і та сама дикість, єдина з волею, грає в моєму тілі. Я очужіло дивлюся на людей, що залишилися, і на Альхена серед них, і гаряча, все-таки відроджена тінь почуття блиснула в цьому погляді, й посмішка — начебто обіцянка промайнула на посвітлілому обличчі.

Ми стояли під козирком. Я була в його червоному рушнику, й розпач перейшов спочатку в божевілля, а тепер — у гірке, п’янке, непояснене щастя.

— Хочеш, покажу одну китайську гру?

— Давай!